Березанський район

Соціально-економічний портрет Березанського району

Береза́нський райо́н розташований у південній частині Миколаївської області в зоні південного степу України. Районний центр — селище міського типу Березанка. Територія району становить 1,38 тис. км².
Район розташований на узбережжі Чорного моря. Територія його витягнута з півночі на південь на 50 км та із заходу на схід на 30 км. Район розташований у межах природних підзон:

• до степу південного відноситься північна частина Березанського району;
• до степу сухого — південна частина Березанського району.

Район межує з Одеською областю, Миколаївським, Веселинівським та Очаківським районами Миколаївської області. З півдня територія району омивається водами Чорного моря, західне узбережжя омиває Тилігульський лиман, південно-східне узбережжя омивається водами Березанського лиману.
Прибережні смуги лиманів та самого Чорного моря перетинаються короткими, але широкими та глибокими балками.
У районі 1 селище міського типу і 49 сільських населених пунктів.
Населення району станом на січень 2015 року налічувало 23 566 осіб, з них міського — 4 127 (власне Березанка), сільського — 19 439 осіб.
За переписом 2001 року розподіл мешканців району за рідною мовою був наступним]:

• українська — 88,87 %
• російська — 8,27 %
• молдовська — 1,12 %
• гагаузька — 0,52 %
• вірменська — 0,51 %
• болгарська — 0,17 %
•  білоруська — 0,14 %

Історична довідка

Природа

Очільники району

Релігійні організації

Засоби масової інформації

Промислові об'єкти

Освітні заклади

Відпочинок

Історична довідка

Березанка (до 1914 р. Александерфельд, до 1923 р. Суворово, до 1966 р. Тилигуло- Березанка) - селище міського типу (з 1966 р.), центр однойменного району. Розташований в долині річки Сосик, близько Сосицкого лиману. Відстань до обласного центру - 57 км, до найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Помошня Одеської залізної дороги - 50 км. В 2 км від селища проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 4500 людей. Селищної Ради підлеглі села Андріївка, Малахове, Марківка й Попільне.

Про заселення території нинішнього селища і його окраїн у далекій давнині свідчать виявлені тут залишки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ) і скіфського часу (IV-II вв. до н. ери).
В XVI-XVII вв. в степах, що прилягають до Березаського, Сосицкого й Тилигульського лиманів, кочували ногайські орди, зокрема Едисанська (Очаковська). Борючись за звільнення споконвічних слов'янських земель від завойовників, сюди не раз приходили загони запорізьких козаків. Про одне з таких рейдів запорожців, що зупинилися на річці Сосик (у районі нинішнього селища), згадується в меморіалі військового судді Головатого від 14 серпня 1769 р. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з авангардними частинами російської армії тут кілька днів перебував російський полководець А. В. Суворов.

Після звільнення території Північного Причорномор'я від турецьких завойовників, землями в цій місцевості довгий час володіли поміщики Погорєльські, а пізніше - Арнольди. В 1866 р. 32 вихідця з німецьких колоній на Одещині купили в поміщика А. Арнольди 3337 десятин землі. На лівому схилі Сосицкій балки було засноване поселення, яке вперше згадується в письмових джерелах за 1876 р. за назвою Александерфельд. Користуючись наданими царським урядом пільгами й володіючи великими ділянками землі (від 25 до 225 десятин), колоністи успішно розбудовували своє господарство. В 1882 р. тут в 60 дворах проживало 386 людей. З 1879 р. село стало центром волості .
Колоністи займалися товарним землеробством, вирощуючи на продаж переважно пшеницю. Крім того, розводили  велику рогату худобу, свиней. Більшість хазяїв володіли 1-2 десятинами виноградників, мали по 15-20 робочих коней, 10-15 корів і 5-10 свиней. У загальнім користуванні поселенців перебувало 8 десятин саду .
Розташування села поблизу жвавої дороги створювало сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції на ринках Миколаєва й Одеси. Щонеділі в Александерфельді збиралися базари, два рази в рік - багатолюдні ярмарки. Наприкінці  XIX в. у селі діяли паровий млин, маслобійня, шкіряні, швейні й ковальські майстрині. В 1882 р. тут налічувалося 45 ремісників. Біля села колоністи добували будівельний камінь, який збували по 5 руб. за кубічний сажень. 24 торговця мали свої крамниці. Завдяки наявності сільськогосподарської техніки й достатньої кількості робочої худоби, а також застосуванню органічних добрив місцеві хазяї кожний, навіть несприятливий по погодних умовах, рік одержували з десятини врожай більш високий, чому селяни сусідніх сіл Адамівки й Анатолівки, більшість яких володіли невеликими наділами .

Через малоземелля й потреби частина жителів цих сіл змушена була наймитувати в господарствах колоністів. Крім них, тут трудилися ще й сторонні сезонні сільськогосподарські робітники з Київської, Подільської й Полтавської губерній. Більшість заможних хазяїв наймали на річну роботу до 5 і на сезонну - до 15 сільськогосподарських робітників. Умови життя й праці батраків були вкрай важкими. Жили вони в стайнях, а харчувалися на т.зв. чорній кухні. Частина селян- бідняків, що працювали в господарствах колоністів, осідала в Александерфельді на постійне проживання. Крім того, біднота села поповнювалася за рахунок німецького населення, серед якого також відбувався процес класового розшарування. За даними земства, в 1890 р. 10 проц. населення Александерфельда становили безземельні селяни , яким теж доводилося наймитувати в багатіїв. Оплата праці батраків не перевищувала 20 коп. у день.

Особливо страждали від засилля александерфельдских куркулів бідняки найближчого села Адамовки. У неврожайні роки багаті колоністи позичали місцевим батракам хліб на кабальних умовах, а плату за їхню роботу, користуючись напливом дешевої робочої сили з інших губерній, рік у рік знижували. Це обурювало селян. Навесні 1905 р. вони відібрали в куркулів і сусіднього поміщика худобу, майно. Місцеві батраки припинили роботу, вимагаючи від багатих колоністів підвищення оплати праці. Удавшись до жорстоких репресій, влади придушили селянські хвилювання. Медичної допомоги основна маса жителів на місці не одержувала. До найближчого лікаря їм доводилося їздити за 40-50 верст - у село Ландау або місто Очаків . В Александерфельді часто спалахували епідемії тифу, холери, дифтерії, дизентерії й інших хвороб, від яких страждали в першу чергу сільськогосподарські робітники, що жили в антисанітарних умовах. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі почав працювати фельдшерський пункт. В 1866 р. тут відкрилася німецька парафіяльна однокласна школа (в 1880 р. була перетворена в чотирикласне реальне училище). Заможні колоністи посилали своїх дітей у міста для навчання в гімназіях.

В 1914 р. з початком світової війни село Александерфельд було перейменовано в Суворово, воно продовжувало залишатись волостним центром. У той час у ньому проживали  531 людина. Переважна більшість населення становили німці .

Важким тягарем лягла на плечі трудящих перша світова війна. Різкий ріст цін на предмети першої необхідності погіршив положення трудового селянства й ремісників.

Батраки Суворова й біднота сусіднього села Адамовки радісно вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. У лютому 1918 р. тут була встановлена Радянська влада. Створений тоді ж волостним ривком почав відбирати землі в багатих колоністів, наділяючи селян з розрахунку по 4,7 десятини на їдця . Біднякам передавали також худобу, конфісковані в куркулів.
Однак революційні перетворення перервали германо-австрійські окупанти, у березні 1918 р., що захопили село. Їх усіляко підтримували заможні колоністи. Каральні загони, куди вони охоче вступали, жорстоко розправлялися з радянськими активістами в Суворовому й прилеглим селам. Восени 1918 р. самі бідні жителі Суворова Г. І. Кацафан, П. С. Филюк, С. А. Финогенов і багато інші вступили в партизанський загін, створений у сусідньому селі Анатолівці більшовиками- підпільниками М. Ф. Потриваевим і П. II. Черниковим . У середині березня 1919 р. партизани в складі Тилигуло- Березанского загону (командир Н. І. Панченко) провели рейди по багатих німецьких колоніях, де реквізували коней і зброю, а потім разом із частинами Червоної Армії брали участь у боях за звільнення Одеси, воювали в складі 403- го Тилигуло- Березанского партизанського полку 45- й стрілецької дивізії .

У другій половині березня 1919 р. із приходом радянських військ у селі була відновлена Радянська влада, створений волревком, який розгорнув роботу з її зміцнення. Колоністи- Куркулі чинили запеклий опір його заходам. У літку 1919 р. куркулі Суворова й околишніх сіл напали на дорозі Миколаїв - Одеса, що в 2 км від Суворова, на продовольчий загін, убили 20 червоноармійців, їх командира Новакова й комісара Стеценко. Посланий з Очакова підрозділ Червоної Армії під командуванням Б. І. Павлюченко розгромило кулацку банду. Куркулі активно допомагали й денікінцям, що захопили Суворово наприкінці серпня. 5 лютого
1920 р. частини 133- й бригади 45- й Червонопрапорної стрілецької дивізії 14- й армії звільнили село від білогвардійців .

Відразу ж після звільнення Суворова від денікінців був відтворений волостний ревком, який очолив комуніст І. І. Фекеке. Головою сельревкому став Ф. Ф. Фукс . Навесні земельна комісія ревкому перерозподілила землю з розрахунку по 2,3 десятини на кожного члена родини . Понад тисячу десятин землі, що належала раніше куркулям, було передано безземельним і малоземельним селянам Адамівки, Андріївки й хутора Малята. Реквізовані тоді ж у куркулів надлишки робочої худоби  одержала місцева біднота. Більшу допомогу в соціалістичній перебудові села виявляло, створене в 1920 р. сільське партійне гніздо, що нараховувало шість комуністів . При їхній активній участі в червні того ж року був організований комнезам. Під керівництвом комуністів КНС провів значну роботу із землевпорядження, забезпечення посівним матеріалом бідняцьких господарств. Більш тисячі пудів посівного матеріалу надали бідняцьким господарствам Суворова для весняної сівби держава. Комнезам стежив за своєчасним висновком договорів по найманню між бідняками й куркулями, допомагав безземельним селянам Суворова, Адамівки, Андріївки й хутора Малята вилучати в куркулів надлишки землі й посівного матеріалу. При його участі в місцевих багатіїв були відібрані млин, маслобійня й магазини, організоване товариство взаємодопомоги й сільськогосподарська кооперація, що заготовляла продукти, що й постачала селянам.

Після розгрому, врангелевщини в селі перебували на відпочинку воїни Червоної Армії, що вернулись із Криму. Червоноармійці допомогли бідняцьким господарствам, родинам червоноармійців, старим, інвалідам, що втратили годувальників, зорати поля, посіяти хліб. Зміцнювались місцеві органі Радянської влади. Свої повноваження ревкоми передали вибраним на початку 1921 р. сільському й волостному Радам . У липні того ж року відбулася нарада членів виконкомів Рад і комнезамов з питань соціалістичного будівництва в німецьких поселеннях. У прийнятій постанові учасники наради вітали заміну продразверстки продналогом і виразили впевненість, що це буде сприяти підйому бідняцьких і середняцьких господарств.

На  початку 1922 р. Суворівську волость об'єднали з Анатолівською. Новостворену волость із центром в Анатолівці назвали Тилигуло- Березанскою. В 1923 р. Суворово увійшло до складу Тилигуло- Березанського району. Однак наприкінці того ж року, враховуючи вдале територіальне розташування Суворова й наявність тут необхідних приміщень, центр Тилигуло- Березанського району перенесли в Суворово (з 1923 р. за селом закріпилася назва Тилигуло- Березанка). В 1924 р. у Тилигуло- Березанці проживало 660 людей .

Районні партійні й радянські органи, а також сільська Рада розгорнули широку організаторську й політичну роботу серед населення. Підсилилася допомога бідняцьким селянським господарствам технікою. В 1923 р. була створена прокатна станція, що розташовувала 62 локомобілями й 61 молотаркою.

Агроцентру, організованому в селі, виділили 30 десятин землі. Вирощували тут сортові насіння. Уже в перший рік працівники агроцентра на 15 десятинах виростили по 180 пудів пшениці. Сільське кредитне товариство, утворене в 1922 р., видало найбіднішим селянам у тому ж році 60 тис. руб. для придбання сільськогосподарського  коней. У селі працював ветеринарний пункт.

Багато зусиль додавали партійна організація й сільська Рада для поліпшення медичного обслуговування населення. В 1923 р. на базі фельдшерського пункту відкрилась лікарня на 10 ліжок, у якій працювали лікар і два фахівці із середньою освітою. Лікарня перебувала на повному державному забезпеченні.

В 1925 р. у Тилигуло- Березанці працювала семирічна трудова школа, у якій 5 учителів навчали 203 учня. Функціонував дитячий будинок (39 дітей і 3 вихователя). У школах вчилось понад 200 людей дорослого населення. Комсомольці (гніздо створене в 1923 р.)  виступили ініціаторами організації культурного дозвілля трудящих села. Силами молоді був обладнаний сільський клуб, при якому працювали драматичний, хоровий і танцювальний кружки. Щонеділі тут можна було подивитись виступи самодіяльних артистів.
"Історія міст і сіл Української РСР",  "Миколаївська область", стор. 194

Анатолівка (до середини XIX в. Кобліївка, Мала Коблівка) - село, центр сільської Ради народних депутатів. Розташована поблизу балок Малого Цариголеця і Сухої, в 3 км від Тилігульського лиману, в 12 км до південно-заходу від районного центру й в 40 км від найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Колосівка Одеської залізної дороги. Населення - 1304 людини. Сільській Раді підлеглі села Бесарабка й Червоно - Українка.

На території Анатолівки знайдені залишки поселень із кам'яними будовами епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ), скіфського часу (V-III вв. до н.е. ) і перших століть нашої ери .

Село виникло в 1792 р., коли царський уряд подарував більш 12 тис. десятин землі на лівому березі Тилігульського лиману підполковником Кобле . Власник дозволяв селитис  кріпакам і українським козакам. В описі до "Атласу Новоросійської губернії", складеному в 1798 г., нове поселення в долині балки Малого  Царигольця  позначеного  як слобода Кобліївка. Проживало в ній 170 людей . Через дев'ять років у Кобліївці налічувалося 30 дворів і 220 жителів. Однак в 1812 г. більшість селян Кобліївки загинуло від чуми. По даним 1825 р., чоловіче населення становило тут усього 37 людей .

На початку 20- х років XIX в. село стало власністю князів Барятинських. Кількість жителів його зросла за рахунок переселених сюди кріпаків із Льговського, Тушивильского і Рильського повітів Курської губернії. Прибравши до рук майже 30 тис. десятин землі (села Аджіяск, Коза, Тузли, Федорівка й хутір Березанський), Барятинські зробили село центром свого великого маєтку. Начесть одного із власників село було перейменовано в Анатолівку. Входило воно спочатку до Херсонського повіту, з 1797 г.- Новоросійської, з 1802 г.- Миколаївської, з 1803 г.- Херсонської губерній, а з 1827 г.- до складу Одеського повіту Херсонської губернії. В 1850 г. Анатолівка віднесена до розряду містечок. В 1859 р. тут в 189 дворах проживало 1388 людей . Усі вони були кріпаками й відпрацьовували панщину - три дні в недолю, а в період напружених польових робіт і більше. В окремих випадках панщина замінялася оброком. Через браком  часу, реманенту, робочого тягла селяни не могли вчасно і якісно обробляти свої наділи.

При проведенні реформи 1861 р. селянам Анатолівки було виділено 3360 десятин землі - по 5 десятин на ревізьку душу. Ці землі тяглися 12- верстной смугою від Тилигульского лиману до Адамівки. Надял нарізався вроздріб у різних місцях, що увінчувало черезсмужжя. 7427 десятин кращих земель залишилися за поміщиком. Під час оприлюднення царського маніфесту жителі Анатолівки, як доповідав керуючий маєтком, слідом за селянами Ташиного і Тузлів, "вийшли з покори й відмовилися відбувати натуральні повинності власникові" . Карателі, спрямовані в Анатолівку, жорстоко придушили виступ.

Крім викупних платежів, у три рази, що перевищували ринкову вартість землі, селяни обкладалися також подушним податком, земськими й іншими зборами. До 1870р. за жителями Анатолівки значилося 1335 руб. недоїмок , а 20 років через загальна сума недоїмок досяглася 5934 руб.  Багато селян, не маючи можливості викупити й обробити свої наділи, відмовлялися від них на користь заможних хазяїв, а самі наймитували в місцевих куркулів.

По даним 1882 р., у містечку в 287 дворах проживало 2477 людей. Селянська реформа прискорила розвиток капіталістичного підприємництва: 96 родин займалися ремеслом, 36 - торгівлею. У господарствах сільської буржуазій вирощували хліб і розлучали худобу на продаж. У містечку торгували 13 крамниць, працювали парова й 11 вітряних млинів. Раз у рік улаштовувався ярмарок, щотижня - базар. До капіталістичного способу ведення господарства перейшла також поміщицька економія. В Анатолівці поміщик побудував винокурний завод. В  його економії в 1892 р. тільки на поденних роботах було зайнято більш 100 селян. У зв'язку з тим, що містечко перебувало вдалині від основних доріг, ярмарку й базари тут збиралися нерегулярно, були малолюдними. Центр торгівлі поступово перемістився в село Александерфельд, розташоване в більш зручнім місці. В 1890 р. Анатолівка знову була переведена в розряд сел. До кінця століття кількість населення в селі зросло, збільшилося число малоземельних і безземельних селян. В 1891 р. селяни- бідняки орендували в поміщика 2 тис. десятин землі, виплачуючи в рік по 5 руб. 50 коп. за десятину. Напередодні 1905-1907 рр. орендна ціна на землю зросла до 12-22 руб. за десятину. Нерідко місцеві багатії прибігали до суборенди. Так, один з них, колоніст Затлер, що орендував у поміщика Барятинского 15 тис. десятин, що й платив йому по 8 руб. 55 коп. за десятину, здавав її анатолівцям уже по 13-14 руб.  З десяти років (1897-1907) п'ять минулого неврожайними. Користуючись напливом сільськогосподарських робітників із внутрішніх губерній, поміщики знижували й без того низьку плату місцевим батракам. Під час першої російської революції в червні 1905 р. селяни Анатолівки й Тузлів на сході висунули однакові вимоги до місцевого поміщика й орендарям: підвищити заробітну плату в економії до 1 руб. у день чоловікам, до 50 коп.- жінкам, поліпшити умови праці, знизити орендну плату на землю до 3-4 руб. за десятину. Вони вимагали також обмежити використання сільськогосподарських машин в економії, наймати на роботу лише місцевих селян, звільнити сторонніх працівників. До страйкуючих приєдналася біднота Аджіяски, Михайлівки, Федорівки. За допомогою солдатів виступ був подавлений, а найбільш активні його учасники - селяни Г. І. Бережний, Ф. А. Ляхов, Д. Н. Майданов, К. А. Огурцова і Є.  Новакова - заслані на каторгу до Сибір. Але й після цієї розправи хвилювання в селі не припинялися. У повідомленні справника Одеського повіту прокуророві Одеського окружного суду від 3 жовтня 1906 р. повідомлялося, що в Анатолівці діє революційна організація на чолі з фельдшером К. К. Сімоновим, який підтримує зв'язок з Одеським комітетом РСДРП і доставляє з Одеси марксистську літературу, проводить збори селян, що брали участь в подіях 1905 р.  Восени 1906 р. анатолівці підпалили трохи кулацких дворів, розгромили садибу багатого орендаря. Столипінська аграрна реформа привела до ще більшого зубожіння бідноти. В 1916 р. в Анатолівській волості безземельні господарства становили 15 проц., бідняцькі - 27, середняцькі - 30, куркульські - 28 проц. Не мали робочої худоби 28,5 проц. селянських господарств, корів - 11,6 відсотка .

Уселі, щорозкинулосяуздовжбалок, переважалихатибідняківіздрібногокаменю, обмазаніглиною. Часті епідемії обумовлювали високу смертність серед населення. Так, протягом 1830-1870 рр. Чотири рази лютувала холера. В 60- 70-роках XIX в. від цієї хвороби вмерли 18,5 проц. жителів. За медичною допомогою анатолівці зверталися в Ряснопільської (за 15 верст), а пізніше - у Нечаянської лікарнь. Тільки в січні 1890 р. отриманий дозвіл на відкриття в Анатолівці приймальної палати. Лікар і фельдшер Анатолівської дільниці обслуговували район з населенням 10 тис. чоловік.

Не кращі були справи з народною освітою. Лише в 1866 р. відкрили земську однокомплектну школу, де в 1874 р. вчилися 40 хлопчиків. В 1883 р. з 2477 жителів Анатолівки тільки 117 чоловіків і 53 жінки вміли читати й писати. З 1887 р. у церковній сторожці працювала церковнопарафіяльна однокласна школа. В 1896 р. у двох школах навчалися 94 хлопчиків й 21 дівчинки. На початку XX в. тут відкрилося міністерське початкове училище, а напередодні Лютневої революції 1917 р.- ще одна земська однокомплектна школа . Однак не всі діти мали можливість одержати навіть початкову освіту.

Командир Тилигуло- Березанского об'єднаного партизанського загону Н. І. Панченко.

Нестатки примушували  їх іти працювати за наймом. В 1892 г. земську школу закінчили лише сім учнів . Серед місцевих учителів були ентузіасти, які намагалися дати якнайбільше знань селянським дітям. Учитель міністерського училища П.Я. Ульянов багато чого робив для того, щоб прищепити учнем матеріалістичне сприйняття природи, звертав особливу увагу на вивчення прикладних дисциплін, необхідних у сільськім господарстві . За допомогою місцевої інтелігенції в 1904 р. в Анатолівці була відкрита сільська бібліотека.
Становище селян- бідняків ще більш погіршилося в роки першої світової війни. По даним 1916 р., чоловіче населення Анатолівки скоротилося на 300 людей . Часто приходили повідомлення про загиблих на фронті. Загострювалися класові протиріччя в селі, підсилювалося невдоволення селян політикою царського самодержавства. Земельний комітет, утворений в Анатолівці після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р., відстоював інтереси куркульства. Частина поміщицької землі комітет роздав в основному заможним селянам. Тому бідняки рішуче вимагали перерозподілити поміщицьку землю. У квітні 1917 р. вони захопили орендовану колоністом Затлером землю й 80 десятин косовиці, а влітку того ж року зруйнували економію поміщика Бродського.

Наприкінці жовтня 1917 р. До  Анатолівки  прийшла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Колишні солдати- фронтовики П. Г. Костиркін, І. Я. Редченко й інші під керівництвом більшовика А. Е. Васильєва очолили боротьбу селянської бідноти проти куркулів і поміщиків. Наприкінці  грудня в Анатолівки  встановлена Радянська влада, створений ревком, а в лютому 1918 р. обрано волостну Раду робітників, селянських і солдатських депутатів . Уже весною земельна комісія ревкому, а потім земельний відділ волисполкома розгорнули роботу зі здійснення ленінського Декрету про землю. На кожного члена родини було нарізано по 2,7 десятини.

Однак революційні перетворення в селі незабаром були перервані. У березні 1918 р. Анатольевку окупували германо-австрійські війська. Разом з ними повернувся керуючий поміщицьким маєтком. Він зажадав від селян відшкодувати всі збитки, заподіяні поміщикові . У селян відібрали отриману землю, реманент і худобу. Тих, хто відмовлявся повернути майно, землю, відшкодувати збитки хазяям економії, жорстоко карали.

Боротьбу проти окупантів очолили більшовики. У квітні 1918 р. у село прибув представник Одеського підпільного комітету партії М. Ф. Потриваєв . Після поранення на фронт він працював у Петрограді на Путіловському заводі, де пройшов революційну школу, вступив до партії більшовиків. В 1917 р. М. Ф. Потриваєв був серед тих, хто штурмував Зимовий палац  . У червні 1918 р. у селі створений Анатолівський підпільний ревком, яким керувала трійка - М. Ф. Потриваєв, П. Г. Костиркін і Я. І. Шелестов. Під керівництвом ревкому в населених пунктах волості організовувалися бойові підпільні групи. 25 липня в Сухій балці нелегально зібралися підпільники Анатолівки і Тузлів. Вони обрали об'єднаний повстанський комітет, головою якого став М. Ф. Потриваєв, заступником - І. Я. Редченко . У тому ж місяці сформувався підпільний осередок.

Члениповстанськогокомітетуочолилит.зв. п'ятірки, щопроводилироз'яснювальнуроботусередселянбільшовицькігазети, щопоширювали, ілистівки. Відкривши на базарній площі села пивну, підпільники зробили її місцем явки, а на виручені гроші купували зброю. Наприкінці  серпня повстанський комітет затвердив план підготовки повстання проти окупантів, узяв на облік заховане в селян і скуплене в австрійських солдатів зброї. Восени 1918 р. військово-революційний комітет почав формувати загони повстанців із селян Анатолівської, Антоно- Кодинцевської  і Тузловської волостей для боротьби проти германо-австрійських окупантів і гетьманців. Анатолівці стала центром партизанського руху на території між Березанським і Тилігульским лиманами. На початку листопада повстанці роззброїли гетьманську варту в Анатолівці й Антоно- Кодинцевому. Спрямований сюди батальйон карателів також був роззброєний. У день першої річниці Великого Жовтня підпільники провели врочисті збори в будинку П. Г. Костиркіна й вивісили над волостною управою червоний прапор. Вийшов з підпілля паросередок. Влада в селі перейшла в руки ревкому. По його закликові демонстрації відбулися  в сусідніх селах. Коли в середині листопада в Одесі висадилися англо-французькі інтервенти, ревком віддав наказ збройним силам зібратися в селі ці. Але через недостатню підготовку й слабкий організаційний зв'язок між окремими групами повстанців виступ не вдався.  

Природа

По території Березанського району протікають 3 річки, що пересихають:

• Березань (довжина 60 км., у межах району)
•  осика (довжина 45 км., у межах району)
• Царега (овжина 12 км., у межахї району)

На широких просторах причорноморських степів колоситься буйно пшениця, добре родить ячмінь, соняшник і кукурудза, цукрові буряки й кавуни, рясніють соковитими плодами сади й виноградники.

З корисних копалин є камінь - ракушняк, черепашник, пісок. Добувається у Новоподіллі та Яблуні.

Клімат помірно континентальний. Літо - жарке із сильними вітрами і частими суховіями. Іноді бувають пилові і чорні бурі. Зима м'яка і малосніжна. Переважають чорноземні грунти. Є насадєження із клену, акації, тополі і дубу. В продовж балок зарості чагарників терену, дерези, шипшини. Природна рослиність тимчакова - ковилова. Багатий також і тваринний світ. Водяться косулі, зайці, ховрахи та хомяки, полівки, їжаки, кроти, ласки, нутрії, ондатри, лисиці. З птахів поширені дикі качки, гуси, перепілки, дрохви, кулики, жайворонки. З плазунів є ящірки, полози, степові гадюки тощо. В лиманах водяться лящі, судаки, окуні, а в Чорному морі - бички, камса, кефаль, скумбрія, осетрові.

Природо - охоронні території належать до Очаківського лісництва і розташовані в основному на березі Тилігульського лиману.

Регіональний й парк “Тилігульський”

Регіональний ландшафтний парк “Тилігульський” створено рішенням Миколаївської обласної ради у 1995 році. Територія заповідного об’єкту включає узбережжя та прилеглі акваторії Тилігульського лиману в межах Ташинської, Краснопільської, Анатоліївської, Червоноукраїнської та Коблевської сільських рад Березанського району Миколаївської області загальною площею 8195,4 гектара. До його складу також увійшов орнітологічний заказник місцевого значення “Пониззя Тилігульського лиману”.
Парк забезпечує збереження цінних природних комплексів та історико-культурних об’єктів Тилігулу, умови для організованого туризму і відпочинку, проведення наукових досліджень, пропаганду екологічних знань.
Як унікальний природний комплекс Тилігульський лиман включено до переліку водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення, головним чином, як середовище існування водоплавних птахів.

Тилігульський лиман знаходиться на межі Миколаївської та Одеської областей і вважається одним з найчистіших лиманів Північно-Західного Причорномор’я.
Його довжина сягає 80 км, ширина - до 4,5 км, максимальна глибина - 21,2 м, прозорість води - до 7 м. Це самий глибокий і прозорий лиман нашого регіону, який відділений від моря широким піщаним пересипом. Їх з’єднує лише штучно створений канал.
У заповідному об’єкті добре збереглась природна рослинність, яка представлена травянистими болотами, засоленими луками, солончаками і солонцями, справжніми та кам’янистими степами, деревно-чагарниковими заростями. В районі Ташинської затоки та гирла річки Царега знаходиться один з найбільших на півдні України цілинних степових масивів.

Це вплинуло на багатство флори узбережжя Тилігуьського лиману, яка нараховує близько 620 видів судинних рослин. У складі флористичних комплексів парку - велика кількість рідкісних і зникаючих видів, занесених до Червоної книги України: голонасінник одеський, підсніжник Ельвеза, пізньоцвіт анкарський, зозулинець болотний, морковниця прибережна, пустельниця головчаста, сон чорніючий, ковили волосиста, Лессінга, українська, Граффа і шорстка, тюльпани Шренка та бузький, шафран сітчастий, дрік скіфський, рястка Буше.
Серед рослин, які потребують регіональної охорони - льонок великохвостий, півники солелюбні, ломиніс цілолистий, яблуня рання, горицвіт весняний, белевалія сарматська, чебрець молдавський, валеріана пагононосна, тринія багатостеблова та інші.
На території парку зростає багато західнопричорноморських і причорноморських ендемічних видів: астрагал блідий, пустельниця жорстка, льонок Біберштейна, китятки молдавські, льон лінійнолистий, глід Попова, мінуарція бузька, юринея короткоголова, волошка Маршалла, залізняк гібридний, пижмо одеське. Вони представляють унікальний вапняковий субкомплекс Одеського флористичного району.
Усього на лівобережжі лиману виявлено 17 видів судинних рослин, які занесені до Червоної книги України, 4 - до Європейського червоного списку, 7 - до Світового червоного списку або Червоної книги МСОП, ще 2 види - до Бернського списку.
Наявність широкого спектру змін солоності води та рівневого режиму Тилігульського лиману зумовили формування складних комплексів водних мешканців - від прісноводних до морських. У кінці XVIII сторіччя сюди, згідно історичним свідоцтвам, заходила “червона” риба, скумбрія, ставрида та навіть тунець, тобто лиман мав постійний зв'язок з морем. Пізніше він став ізольованим. Усього ж у лимані в різні роки його існування було зареєстровано 56 видів риб. Сьогодні тут мешкає не більше 30 представників іхтіофауни.
Тилігул - місце масового гніздування та концентрації птахів під час сезонних міграцій. На піщаних островах та косах з невисокою трав’янистою рослинністю тут часто гніздяться крячки річковий, рябодзьобий і малий, коловодник звичайний, чоботар, кулик-довгоніг, пісочники морський та малий, рідше кулик-сорока і дерихвіст лучний. Серед заростей очерету, переважно у верхній частині лиману, виводять потомство лиска, крижень, гуска сіра, лебідь-шипун, різні види чапель, косар та коровайка. У норах та берегових обривах влаштовують свої гнізда красені галагази та екзотичні сиворакші.
Загальна чисельність птахів, що зупиняються на прольоті в межах лиману та його узбережжя, іноді сягає 30000 особин. Сезонні скупчення утворюють переважно крижень, лиска, попелюх, гуска білолоба, мартини звичайний, малий і жовтоногий, чепура велика і мала, лебідь-шипун, галагаз тощо. Частина пернатих тут і зимує.
Заповідні угіддя підтримують існування багатьох рідкісних представників орнітофауни, що занесені до Червоної книги України і Європейського червоного списку: пелікана рожевого, баклана малого, чаплі жовтої, косаря, коpовайки, лелеки чоpного, казаpки чеpвоноволої, чеpні білоокої, гоголя, скопи, луня польового, канюка степового, підорлика малого, орлана-білохвоста, балобана, сапсана, жуpавля сіpого, лежня, пісочника морського, кулика-довгонога та кулика-сороки, поpучайника, кульонів великого і сеpеднього, дерихвоста лучного, мартина каспійського та інших. Всього понад 30 видів.
Серед інших тварин, що перебувають під охороною держави, тут мешкають бджола-тесляр звичайна, сколія степова, поліксена, подаліpій, махаон, дибка степова, волочниця велетенська, красотіл пахучий, жовтобpюх та Палласів полоз, горностай, тхір степовий, борсук, видра річкова тощо.
Територія заповідного об’єкту має важливе культурне значення. На узбережжі лиману виявлено низку поселень епохи пізньої бронзи, античної доби, черняхівської культури. Тилігул був одним із районів найбільш ранньої українсько-козацької колонізації. Він здавна використовувався людьми для вилову риби та мореплавства.
На пересипі лиману, вздовж узбережжя Чорного моря, розміщений кліматичний курорт “Коблеве” з відповідною інфраструктурою. Важливим ресурсом для розвитку цього рекреаційного комплексу є лікувальні грязі Тилігулу. Їх запаси перевищують 14 млн. тонн і є найбільшими не тільки в Україні, але і в країнах Східної Європи. Ці грязі можуть широко використовуватись для лікування захворювань опорно-рухового апарату, нервової системи, захворювань шкіри тощо.
Все це забезпечує широкі можливості для розвитку в межах парку екологічного туризму та різних видів рекреаційної діяльності, активність яких у світі щорічно зростає. Вже традиційними на Тилігульському лимані та його мальовничих берегах стали пляжний відпочинок, любительське рибальство і мисливство, прогулянки на човнах, пішохідні подорожі та пізнавальні екскурсії, наукові експедиції, польові практики і спостереження за птахами.

Клімат району континентальний, дуже теплий, посушливий. Середньорічна температура повітря — +9,2 С°. Тривалість безморозного періоду — 160—205 днів, вегетаційного — 215—225 днів.
Переважаючими вітрами в холодний період є північно-східні, в теплий — північно-західні, з середньорічною швидкістю 4,2-4,3 м/сек. В окремі роки, особливо ранньою весною, швидкість вітру набуває значної сили (понад 15 м/сек і більше). Інколи вітри переходять у пилові бурі, видуваючи ґрунт та пошкоджуючи сільськогосподарські культури. Число днів з сильним вітром 10-20 днів, а з пиловими бурями — 2 дні.
Сума опадів за рік — 340 мм. Найбільша кількість опадів випадає на червень, найменша — на березень. Основна частина опадів (70 %) випадає в теплий період року, переважно у вигляді злив, які спричиняють полягання посівів, створення ґрунтової кірки і викликають водну ерозію ґрунтів.
Сніговий покрив нестійкий, середня висота його в період найбільшого нагромадження (лютий) досягає 3-6 см. Кількість днів зі сніговим покривом — 40-60. Промерзання ґрунту починається в перших числах грудня і становить 38-43 см. Максимальна глибина промерзання — 120—140 см, мінімальна — 10-20 см. Повне розмерзання ґрунту спостерігається у середині березня.
Відносна вологість повітря за рік дорівнює 60-70 відсотків, яка в теплий період зменшується до 40 відсотків.

Очільники району   

Трибуха Володимир Михайлович

Народився 23 березня 1952 року в с. Малахове Березанського районуМиколаївської області. Закінчив Краснянську восьмирічну та Березанську середню школи. У першій із них потому працював вяителем фізичного виховання.

З 1970-го по 1972 рік проходив службу в Радянській армії, після якої влаштувався на роботу до Березанської «Райсільгосптехніки». У даній структурі пропрацював на інженерних та керівних посадах до 1984-го. Без відриву від виробництва закінчив факультет механізації сільського господарства Київської сільськогосподарської академії, отримавши кваліфікацію інженер-механік. Затим упродовж десяти років був головним інженером колгоспу «Перемога». Із 1994-го по2000-ий очолював Краснянську сільську раду, з 2000-го по 2005-ий приватне сільськогосподарське підприємство «Перемога», з 2005-го по 2012-ий – районну партійну організацію Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

У 2012 році вийшов на пенсію.

Гуртовий Валентин Миколайович  

Народився у смт Чаплине Васильківського району Дніпропетровської області 17 травня 1958 року. В 1980 році закінчив Машинобудівний інститут ім. А.Я. Чубаря в м. Запоріжжя за спеціальністю автомобілі і трактори, отримав кваліфікацію інженер - механік.

Трудову діяльність починав старшим інженером служби надійності машин РО "Сільгосптехніка". Працював другим секретарем райкому комсомолу, завідувачем оргвідділу райкому партії, директором радгоспу "Україна", заступником голови райдержадміністрації та головою районної ради.

Одружений, має сина. 

 Релігійні організації

• Українська православна церква Київського патріархату
• Українська православна церкваМосковського патріархату
• Християни віри Євангельської
• Адвентисти 7 – го дня.

Засоби масової інформації 

На території району передплачено понад 9,5 тисяч примірників різних видань, які видаються в Україні та поза її межами. Місцева газета має назву «Березань». В с. Красне діє ретрансляційний передавач програм: УТ – 1, «1 + 1», «Інтер»,  «ТМ».

Промислові об'єкти

Вина "Коблево"

Група «Баядера» під управлінням ТОВ «Баядера Холдинг» займається виробництвом власних торгових марок алкогольних напоїв, а також імпортом і дистрибуцією лікеро-горілчаних виробів. Працює на ринку з 1991 року.

До групи входять: ТОВ "Баядера Холдинг" – компанія, що управляє; ТОВ "Національні алкогольні традиції" (Україна) (ТОВ «НАТ») – маркетинг і управління виробництвом; ТОВ "Національна горілчана компанія" (ТОВ «НВК») – завод-виробник лікеро-горілчаної продукції: торгові марки «Хлібний Дар», «Цельсій», «Козацька Рада», «Перша Гільдія», «Байка», «La Fеmme», «Моя»; ВАТ "Коблево" – виробництво винної продукції: торгові марки «Коблево», «Bon Vin», «Маренго»; ТОВ "Баядера Імпорт" – ексклюзивний імпортер і дистриб`ютор алкогольної продукції на території України; ПП "Баядера" і «Авант Трейд» – дистриб’ютор власних алкогольних брендів на території України; ТОВ "Національні алкогольні традиції" (Росія) – дистрибуція алкогольних напоїв на території РФ.

Освітні заклади

На території району діє 20 сільських бібліотек – філіалів та 2 районні бібліотекицентральна бібліотека для дорослих та районна дитяча бібліотека.

Крім того діє 21 шкільна бібліотека.

В Березанці діє Районний краєзнавчий музей.

На території району 12 сільських будинків культури, 12 сільських клубів та Районний будинок культури.

При Будинку творчості школярів діє музична школа, філія якої є також в с. Коблеве.

 На території району працюють 22 школи з них 14 середні, 9 не повних середніх, а також 10 дошкільних навчальних закладів. Крім того діє Березанська вечірня школа, Будинок Творчості школярів та ДЮСШ, де учні проводять свій вільний час, задовольняючи свої вподобання        

Загальноосвітні школи

 Список завідувачів дошкільних навчальних закладів  Березанського району

Відпочинок

Оздоровчі заклади

Перелік лікувально-профілактичних закладів Березанського району.

Оздоровчі установи.

Всі  оздоровчі установи району є сезонними і працюють червень, липень, серпень.

  Коблево

Курорт КОБЛЕВО розташований на Чорноморському узбережжі Миколаївської області в 4-х км. від міжміського траси Одеса - Миколаїв (40 км. від Одеси, 70 км. від Миколаєва) і являє собою средоточение близько 80-ти пансіонатів і баз відпочинку з різним ступенем зручностей, розтягнутих смугою вздовж моря на 6 км. і здатних одночасно прийняти 15-17 тис. відпочиваючих.

Туристам пропонуються різноманітні можливості для відпочинку: море, дуже зручний для дітей піщаний пляж з помірно пологим дном, водні гірки, прогулянки на катерах і яхтах, водні мотоцикли, дитячі атракціони, луна-парк, зали комп'ютерних ігор, численні бари і кафе, молодіжні дискотеки, продовольчі та промислові базари, екскурсійні автобусні маршрути в т.ч. в Одесу (критий аквапарк, дельфінарій, оперний театр, промринок "7-й км.").

Працюють поліклініка та аптеки.

Рух автотранспорту на території курорту заборонено, тому при в'їзді організована платна автостоянка (7 грн / сут.)

Склад відпочиваючих інтернаціональний. В основному це українці, росіяни, білоруси та молдоване.В останнім часом помічені поляки, німці та інші западчане.

На території курорту оплата послуг і товарів проводиться в українській національній валюті - гривні.

В обмінних пунктах і на ринку можна обміняти на гривні долари США, євро, російські рублі та молдовські леї. Білоруські рублі не змінюють. Слід врахувати, що курс обміну в курортній зоні завжди нижче, ніж в Одесі чи Миколаєві. Тому, прямуючи в Коблево, незайвим буде завчасно обміняти достатню для відпочинку суму грошей.

Склад відпочиваючих інтернаціональний. В основному це українці, росіяни, білоруси та молдоване.В останнім часом помічені поляки, німці та інші западчане.

На території курорту оплата послуг і товарів проводиться в українській національній валюті - гривні.

В обмінних пунктах і на ринку можна обміняти на гривні долари США, євро, російські рублі та молдовські леї. Білоруські рублі не змінюють. Слід врахувати, що курс обміну в курортній зоні завжди нижче, ніж в Одесі чи Миколаєві. Тому, прямуючи в Коблево, незайвим буде завчасно обміняти достатню для відпочинку суму грошей.

Щорічно на узбережжі проводиться фестиваль чудового відпочинку "Кобле-ВО!".

Приватний, житловий і промисловий сектори в курортній зоні отсутствуют.В сезон курорт являє собою жваве місце, де кожен зможе знайти житло на свій смак і за розумною вартістю. І всім пропонуються різноманітні можливості для відпочинку: море, дуже зручний для дітей піщаний пляж з помірно пологим дном, водні гірки, прогулянки на катерах і яхтах, водні мотоцикли, дитячі атракціони, луна-парк, зали комп'ютерних ігор, численні бари і кафе , молодіжні дискотеки, продовольчі та промислові базари, більше 30-ти екскурсійних маршрутів в Одесу, Кишинів, Миколаїв, Херсон, Ольвію, Асканію Нову.
Склад відпочиваючих інтернаціональний. В основному це українці, росіяни, білоруси і молдавани.

За законами України страхування туристів є обов'язковим і, з нашої точки зору, зовсім незайвим. Як показує практика страхові випадки хоч і рідкісні але трапляються і доставляють туристу масу неприємностей. Фінансові витрати на лікування мінімум на порядок перевищують страховий збір.

Страхуватися найкраще безпосередньо за місцем відпочинку, так як страхова компанія, що застрахувала туриста, завжди знаходиться поряд і оперативно реагує на перший же сигнал про страховий випадок.

Однак, враховуючи, що в Коблево в даний час страхування виробляють далеко не всі пансіонати і бази відпочинку страховку бажано все-таки купувати на державному кордоні України або у відправляє турфірми.

Відпочиваючи в Коблево в залежності від власних планів туристи можуть використовувати різні способи задоволення своїх гастрономічних потреб.

По-перше, вони можуть купити повну путівку, що включає в себе проживання в установі відпочинку та триразове харчування. При всьому тому, що ціни на житло сильно відрізняються від пансіонату до пансіонату, вартість триразового харчування в їдальні по всьому курорту знаходиться в межах 5-6 доларів США на одну людину. Останнім часом деякі їдальні стали надавати дворазове харчування, або тільки обіди.

По-друге, можна купити тільки проживання і харчуватися з ринку. Місцевим населенням освоєний широкий асортимент страв для задоволення відпочиваючих: риба різних видів смажена, солона, сушена; гостра корейська кухня - морквина, соя, баклажани, перець; м'ясні страви - котлети і відбивні; картопля - різний; овочеві салати; пельмені, вареники, коблевські вина, фрукти.

Ще одним способом харчування можна вважати харчування в курортних кафе і барах, що пропонують різноманітні розважальні програми: живу музику, нічні шоу, караоке. Однак, цей спосіб хоч і гарний але доріг і вимагає солідного фінансового запасу.         

Морське

Курорт Морське розташовується на півдні України, у Миколаївській області і давно славиться прекрасним ласкавим морем, відмінними дикими пляжами і красивими панорамними видами.

Про природу Морського і красі і буйcтве тутешньої рослинності довелося б писати окремо, настільки це все красиво!

Зона відпочинку Морське являє собою невеликий комплекс закладів відпочинку.
Відпочинок в Морському більш відокремлений. Тут не так багато культурно-масових заходів, як у сусідньому Луговому (5 км) і в цьому може бути великий плюс цього місця відпочинку.

У зоні відпочинку Морське всього 4 бази відпочинку. Багато приїжджих з наметами, селяться дикунами. Місця тут для цього виду просто виняткові.

В даний час в Морському Ви знайдете прекрасне місце для відокремленого відпочинку від шуму, пилу і міської суєти. Для любителів драйву в сусідній зоні відпочинку Луговому достатню кіль розваг.

В зону відпочинку Морське останнім часом робляться вкладення коштів інвесторами.

Рибаківка

Зона відпочинку Рибаківка розташована в екологічно чистому районі на березі Чорного моря в тихій, затишній бухті, з піщаними пляжами і теплим ласкавим морем, мають пологе піщане дно. З берега відкривається мальовничий вид на легендарний острів Березань.

Курорт Рибаківка розташований в екологічно чистому районі на березі Чорного моря в тихій, затишній бухті, з піщаними пляжами і теплим ласкавим морем, мають пологе піщане дно. З берега відкривається мальовничий вид на легендарний острів Березань (колишній о. Борисфен).

Уздовж самого берега простяглася широка смуга соснового лісу. Поруч знаходиться лікувальне грязе-сольове озеро Тузли. Проведений Українським НДІ курортології і фізіотерапії аналіз грязей о. Тузли показав, що вони володіють сильними лікувальними властивостями. Грязелікування - це один з перспективних напрямків розвитку курорту. Море, ліс степ і близькість сольового озера створюють унікальний мікроклімат, що сприяє оздоровленню дихальної та серцево-судинної систем організму.
 Приємному і комфортному відпочинку сприяє розвинута інфраструктура курортної зони. До послуг відпочиваючих магазини, ресторани, кафе і бари на самому березі моря, дискотеки, кінотеатр Dolby Digital, ігрові зали, більярдні клуби, лунопарк, водні атракціони на пляжі. На ринку в достатку представлені фрукти, овочі та інші дари природи, якими завжди так славився південь України. 

Працюють пошта, відділення зв'язку, ощадний банк, пункти обміну валюти. З автобусної станції слідують рейсові автобуси в Одесу, Миколаїв, Коблево, Очаків. Тут же організуються одноденні екскурсії:

в Миколаїв з відвідуванням Миколаївського зоопарку (кращого в Україні), художнього музею Верещагіна, музею Суднобудування і флоту;

в Одесу (оглядова, Оперний театр, вул. Дерибасівська, Потьомкінські сходи, аквапарк "Посейдон" та багато іншого);

морська прогулянка до острова Березань з відвідуванням могили лейтенанта Шмідта, найдавнішого грецького поселення, руїн турецької фортеці і циклопічних залізобетонних укріплень часів першої світової війни.

Завдяки розумними цінами, курортна зона Рибаківка безумовно є оптимальним, з точки зору показника "ціна / якість", місцем як для дитячого та сімейного відпочинку, так і для молоді.

Прослідувати в зону відпочинку Рибаківка можна наступним чином: Проїзд до Миколаєва. Далі до села Рибаківка. Є маршрутки з автовокзалів Миколаєва та Одеси.

• Попередня
• Наступна