Відпочинок

Острів Березань

Хто тільки не бував на цьому маленькому острівці за довгі століття! Крім слов'ян – греки, римляни, готи, варяги, генуезці, турки, англійці, французи. Як тільки не називали його, цей клаптик суходолу, розташований у 12 кілометрах від Очакова, при вході в Дніпровсько-Бузький лиман. Чим же викликана гака пильна увага до Березані? Розмірами? Вони невеликі: довжина з півночі на південь 850 метрів, найбільша ширина на півночі 350, на півдні - 200 метрів. Зручне географічне положення? Мабуть. Але навколо Березані мілина, береги важкодоступні, тільки з північно-західної сторони сюди можуть причалювати судна з малим осіданням. По суті, цей острівець – пустельний, порослий степовими травами і нечисленними хирлявими деревцями. Тут немає прісної води.

Але факт залишається фактом: цей острівець здавна приваблював людей. Археологічні знахідки і свідчення вчених доводять: починаючи з 7 століття до нашої ери, грецькі колоністи заснували тут поселення, так званий емпорій, відомий як “торговище борисфенітів”. Це поселення було давніше за Ольвію. Але є також докази того, що корінні жителі цих країв бували на Березані набагато раніше за грецьких колоністів: у західній частині острова розкопаний могильник аборигенів, знайдено сліди їхнього перебування – кремінний ніж, уламок кам'яної сокири. Бували, мабуть, на острові київські князі Святослав, Ігор і Олег, виявлені тут і сліди варягів. Причалювали до цього берега і запорізькі “чайки”. Є тут і залишки турецької фортеці, бетонний лабіринт бліндажів і казематів, споруджених у 1907 році як мішені для іспитів далекобійної морської артилерії.

Кожне літо тут ведуть розкопки археологи. І кожен сезон приносить нові і нові знахідки.

З висоти пташиного польоту острів схожий на корабель із двома щоглами: одна – пам'ятник лейтенанту Шмідту, інша – ажурний березаньський маяк. З курортної зони, з узбережжя, сюди щодня приїжджають сотні людей. Кожне літо Березань відвідує близько 40 тисяч відпочиваючих. Туристи нескінченним потоком йдуть крутою звивистою стежинкою, щоб поклонитися цій бідній, випаленій сонцем, насиченій історичною пам'яттю землі.

Очаків

Маленькою перлиною Північного Причорномор'я справедливо називають Очаків. Він розташований там, де води Чорного моря зливаються і змішуються з водами Дніпровсько-Бузького лиману.

Містечко невеличке – два десятки тисяч жителів. Але щорічно влітку його населення збільшується в багато разів – туристи, екскурсанти і курортники відвідують ці береги, овіяні древньою історією, зігріті щедрим південним сонцем. Чекають і радо зустрічають гостей Очакова прекрасні здравниці і будинки відпочинку, ласкаве море і повітря, настояне на морській солі й ароматі степових трав, – усе це дозволяє повноцінно відпочити, зміцнити здоров'я.

У цих місць тисячолітня історія. У місті і його околицях археологами знайдені свідчення заселення цього краю ще в епоху бронзи, залишки скіфських і сарматських курганів і помешкань, скарби ольвійских і давньогрецьких монет, сліди поселень древніх слов'ян.

Очаківська фортеця була заснована в XV столітті литовським князем Вітовтом. Неодноразово переходила вона з рук у руки. Багаті причорноморські степи приваблювали і турецьких султанів, і кримських ханів. Від турецької назви фортеці – Ачі-Кале – і походить сучасна назва міста. Три століття йшла завзята боротьба наших предків за ці землі.

У 1788 році після кровопролитних боїв Очаків був узятий російськими військами. Операції, проведені в районі Кінбурна й Очакова під командуванням прославленого полководця О.В.Суворова, увійшли в підручники військового мистецтва, а штурм фортеці Очаків приніс нев'янучу славу не тільки російським військам, але і запорізьким козакам під командуванням Архипа Головатого.

У нинішньому Очакові багато пам'ятників “времен очаковских и покоренья Крыма”. У воєнно-історичному музеї імені А.В.Суворова зберігаються реліквії тих років. Біля музею піднімається пам'ятник славному полководцю, споруджений майже сторіччя назад, на честь 120-ої річниці перемоги при Кінбурні на кошти, зібрані народом. Потьомкін, Суворов, Кутузов, Ушаков, Головатий... Багато славних імен пов'язано з історією Очакова. Тут народився, жив і працював талановитий художник-мариніст, товариш І.І.Айвазовского Р.Г.Судковський. Його яскраві твори зібрані в Очаківськім музеї мариністичного живопису, що носить ім'я художника.

Сьогоднішня Очаківщина – край рибалок, хліборобів, виноградарів. Широко відомі в Україні такі сільськогосподарські підприємства, як АТ “Ольвія”, Очаківський рибоконсервний комбінат. З винограду, зібраного на цих щедрих землях, місцеві майстри роблять знаменитий “Рислінг Очаківський”, “Перлину степу”, “Оксамит України” та інші вина.

Великий потенціал і перспективи у Очакова як у курортного міста. На кілька кілометрів тягнуться уздовж крутого, стрімчастого берега пляжі, будівлі пансіонатів, бази відпочинку, наметові містечка туристів. Археологічні дослідження свідчать, що ще за часів давньогрецької колонії Ольвії тут був свого роду курортний центр: тут проводилися спортивні змагання, сюди виїжджали відпочивати й оздоровлюватися ольвіополіти. Дослідниками-бальнеологами в околицях Очакова, біля села Чорноморка, був знайдений триметровий шар лікувального бруду, що не поступається за своїми якостями знаменитому куяльницькому (Одеса). Тут же були відкриті запаси мінеральної води, дуже корисної при захворюваннях органів травлення, печінки. Курортний Очаків славиться і кліматом. Влітку тут не буває сильної спеки і раптових похолодань. Зима м'яка. Неглибока морська затока постійно прогрівається сонцем, пляжі захищені від степових вітрів високим стрімчастим берегом. Благодатні місця!

Національний археологічний заповідник “Ольвія”

У сорока кілометрах від Миколаєва, на високому горбкуватому березі Бузького лиману, знаходиться місце, яке вже багато десятиліть приваблює до себе дослідників і усіх, небайдужих до минулого. Це – археологічний заповідник “Ольвія”, якому у 2002році Указом Президента України надано статусу національного.

У далекій давнині, більше 2500 років тому, на півдні майбутньої України, по берегах Чорного моря і нижнього плину рік, що впадають у нього, а також лиманів виникли античні міста і оточуючі їх сільські поселення. Одним з найбільш великих серед тих міст була Ольвія – центр поліса, який охоплював весь регіон Нижнього Побужжя і проіснував близько тисячі років.

Місто-державу заснували вихідці з давньогрецького міста Мілета. Їм, мабуть, сподобалася горбкувата місцевість біля лиману, з півночі і заходу відгороджена від безкрайніх степів глибокими балками, а зі сходу – водяним бар'єром Гіпаніса (древня назва Південного Бугу). Новий поліс назвали Ольвія, що в перекладі означає “щаслива”. Це місто колись дійсно знало щасливі часи. Основу господарства Ольвії складали землеробство, скотарство, рибальство, виноградарство. Тут розвивалися ремесла – металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське тощо. В обмін на ремісничі вироби і товари, що імпортувалися з інших давньогрецьких центрів, ольвійські купці одержували від сусідніх племен (скіфів, сарматів) зерно, худобу, вовну, а також рабів, яких продавали на ринках метрополії.

Ольвія була рабовласницькою республікою. Вигідно розташована, вона розросталася, торгувала, багатіла. Але це притягало і ворогів: не раз над Ольвією згущалися хмари – фортечні стіни обступали войовничі племена. У 331 році до нашої ери місто витримало облогу Зопіріона – одного з полководців Олександра Македонського. В 2-1 століттях до нашої ери Ольвія деякий час знаходилася під владою Скіфського царства, потім –понтійського царя Мітрідата. У першому столітті до нашої ери Ольвію зруйнували готи, після цього місто вже ніколи не досягало колишнього розквіту. У 1-2 століттях нової ери тут знаходився римський гарнізон. В умовах загальної кризи рабовласницької системи Ольвія у 4 столітті нашої ери перестала існувати, як і більшість античних держав Північного Причорномор'я. На відміну від трьох інших центрів античної культури, подібних до Ольвії – Тири (м. Білгород-Дністровський, Одеська область), Херсонеса (м. Севастополь, Крим) і Пантікапея(м. Керч, Крим), життя на території яких тривало аж до наших днів, Ольвія не пережила свою епоху. Забуте місто протягом майже півтори тисячі років поступово руйнувалося часом. Те, що залишилось від руйнівного часу, було розібрано турками для будівництва розташованої неподалік Очаківської фортеці, а потім місцевими жителями (з ольвійського каменю тут було збудовано село Парутине).

Як вважають вчені, майже тисячолітня епоха існування античних полісів у Північному Причорномор'ї значно вплинула на історію і культуру цього регіону. Відіграла свою значну роль і Ольвія – насамперед, у прискоренні соціально-економічного і політичного розвитку місцевих племен, їхньої культури.

Руїни Ольвії вітчизняні вчені відкрили наприкінці XVIII століття, коли ці землі в результаті російсько-турецьких військових кампаній відійшли до Росії. Систематичні розкопки тут ведуться з початку XX століття. Матеріали з розкопок Ольвії зберігаються в Ермітажу, багатьох музеях України, Росії, Західної Європи й Америки.

Миколаївський зоопарк – заповідний куточок міста

У 2001 році Миколаївський державний зоопарк відзначив своє 100-річчя. Заснований у 1901 році тодішнім Миколаївським міським головою Н.П.Леонтовичем, Акваріум до революції був його приватною колекцією і розташовувався у будинку міського голови, у центрі Миколаєва. Утім, вже тоді Акваріум Н.П.Леонтовича був широко відомий у Росії і Європі. Колекція нараховувала близько 50 видів риб і земноводних, всього понад тисячу екземплярів. Риби були розміщені в 75 акваріумах, обсяг деяких з цих акваріумів сягав 3000 л³. Подібних колекцій у Європі було лише сім.

Після революції колекцію Н.П.Леонтовича націоналізували, а його самого призначили першим директором Госакваріума. У 1925 році при Акваріумі був відкритий зоологічний відділ, і він став називатися Акваріум-Зоосад. З Асканії-Нова сюди привезли бізонів, яків, верблюдів, страусів, оленів, муфлонів. Спеціально для зоосаду були придбані ведмеді, вовки, лисиці, мавпи та інші тварини. У 1976 році розпочалося будівництво зоопарку на новій території, і з 1978 року Миколаївський зоопарк займає простору площу в 23 га. Тоді ж було закладено основу парку. Щорічно співробітники зоопарку висаджують дерева, чагарники, квітники. Тут понад 400 видів дерев і чагарників.

Рік за роком фахівці зоопарку займаються комплектуванням колекції. Сьогодні вона нараховує 370 видів тварин, більше 2700 екземплярів, зібраних майже з усіх континентів земної кулі. Тут є і 80 видів, занесених у Міжнародну Червону книгу. Це – найбільша колекція в Україні. Понад 50 видів тварин, представлених тут, не має жодний зоопарк України. Першим серед зоопарків України Миколаївський зоопарк у 1993 році був прийнятий у Європейську Асоціацію Зоопарків і акваріумів (ЕАZА). Він бере участь у 18 Європейських програмах розведення рідких видів (ЕЕР). Миколаївський зоопарк входить у Євро-Азіатську Регіональну Асоціацію Зоопарків і Акваріумів, у міжнародну Систему Обліку Тварин. Фахівці зоопарку ведуть науково-виробничу роботу з вивчення біології тварин у неволі. Завдяки цій роботі в зоопарку систематично розмножується 120 видів.

У зоопарку існує п'ять відділів: акватерраріум, відділи орнітології, приматів, хижих тварин, копитних тварин.

Зоопарк – улюблене місце відпочинку багатьох миколаївців, полюбляють відвідувати його і гості міста. За 100 років в ньому побувало більше десяти мільйонів відвідувачів. Уже п'ять поколінь співробітників віддають свої сили і знання улюбленій справі. Понад 2000 молодих миколаївців навчилися тут любити і пізнавати світ тварин у кружку юннатів.

Рацинська дача

Для степової Миколаївщини ліс – велика рідкість і велике благо. По-перше, це – надійний заслін вітрам-суховіям, а відтак, неоціненна допомога хліборобам. По-друге, ліс серед степового роздолля, серед літньої спеки – острівець особливого мікроклімату, що приваблює і птахів, і звірів, і людей. Нарешті, лісовий оазис серед безкрайніх полів – краса неповторна!

Лісовий заказник державного значення “Рацинська дача”, який розкинувся на 1782 га території Вознесенського району, один з таких оазисів. Раптово він виникає перед очима: високо у небо злетіли крони дубів, повіяло прохолодою. Це штучне насадження з'явилося в середині XIX століття завдяки працьовитості місцевих селян. Правда, старих дерев тут збереглося мало: дуже постраждав ліс у роки Великої Вітчизняної війни, коли кращі дуби окупанти зрізали для будівництва оборонних рубежів.

Тут чимало привабливих куточків: кленовий і березовий гаї, галявина глоду. Водиться тут чимало живності: козулі та дикі кабани, фазани та куріпки, лисиці та куниці. Не дуже давно в “Рацинській дачі” з'явилися новосели – лань європейська, сімейство бізонів, цесарки. Оселилися тут ці екзотичні тварини стараннями хазяїв лісу – працівників найбільшого в області Вознесенського держлісгоспу.

Василева Пасіка

Недалеко від Трикрат по обох схилах безіменної балки простягнулося на п'ять кілометрів ще одне урочище. Темним півколом цей масив охоплює село, немовби захищаючи від суховіїв. Це – Василева Пасіка.

252 га лісових угідь, закладених наприкінці XIX століття на берегах річки Арбузинки, знаходяться під охороною Вознесенського держлісгоспу. Тут ростуть дуби, осики. У центрі масиву звертають на себе увагу кілька суховерхих осик, суцільно обліплених пташиними гніздами. Це – єдина в наших степах колонія сірих чапель. Тут більше півсотні гнізд. Для наших місць колонія чимала.

Чому чаплі облюбували цей куточок, неважко здогадатися. Поруч ставок, та й по балці вода тече, місцевість болотяна, а відтак, гарна кормова база.  Навколо розкинулися поля, і восени легко піймати полівку тощо.

Заповідне урочище „Лабіринт”

Заповідне урочище “Лабіринт”, що знаходиться біля села Трикрати Вознесенського району, пов'язано з ім'ям Віктора Петровича Скаржинського. Місцевий поміщик, людина досить прогресивних для того часу поглядів, він прославився під час Вітчизняної війни 1812 року. Коли наполеонівські війська вторглись у Росію, Скаржинський на свої кошти сформував у Трикратах кінний загін ополченців з 200 чоловік і повів їх на війну із загарбниками. Волонтери Скаржинського відзначилися в походах 1812-1814 років.

Саме Скаржинський був піонером степового і полезахисного лісорозведення в наших краях. А почав він з того, що в 1819 році біля свого маєтку на обох берегах річечки Арбузинки розпланував Лабіринт. Ліс закладався десятки років із наполегливістю й упертістю. З усіх усюд, навіть із заморських країв, надходили до степового села саджанці.

Через Арбузинку Скаржинський поклав кладку з тесаного граніту, штучними дамбами перегородив плин, створив химерні ставки, водоспади. Тут нараховувалося 40 гребель. Вода зрошувала луги, на березі Арбузинки з'явилися багатий фруктовий сад, виноградник, плантація шовковиці. Уражав своєю розмаїтістю дендрарій - тут росло понад 200 порід дерев. А на 400 га був посаджений ліс, переважно дубовий. Він укоренився, прийшов через десятиліття до нас живим пам'ятником праці тисяч селян.

У Лабіринт попадаєш прямо із сільської вулиці. Найбільша цінність урочища, його основа і серцевина – дуби. Старі, високі й могутні, їх 348, трикратських дубів, яким не менше 150 років. Кожний під номером, кожний узятий на облік і охороняється законом як пам'ятник природи.

Лабіринт рішенням обласної ради затверджений пам'ятником садово-паркового мистецтва місцевого значення. Під охорону узяті усі до єдиного старі дуби і 247 га лісового масиву.

Степок. Володимирівська дача

Поруч із Володимирівським лісом збереглося 11 га справді цілинного степу – недоторканого, первісного. Ніколи ця земля не знала плуга, не бачила коси. Буйне різнотрав'я: пирій і ковила, мишачий горошок, лобода, деревій, польовий в'юнок, щавель, молочай... Легше назвати, яких трав тут нема, аніж перелічити ті, що ростуть. Але більше за все – злакових реліктів. Ця ділянка – пам'ятник природи державного значення.

Лісовий масив площею 1283 га неподалік від села Володимирівка Казанківського району був закладений більше ста років тому. Тут ростуть дуби, сосни, є ділянки гледичії, акації, смородини. Володимирівська дача – ареал поширення лікарських рослин. Тут збирають бузину, глід, шипшину, листя кропиви, звіробій, спориш та інші корисні плоди і трави. Справжня зелена аптека! В урочищі водяться козулі, зайці, дикі кабани, навіть лосі.

Єланецький степ

Розташування заповідника

У 1996 році з метою охорони найбільшої у Північно-західному Причорномор'ї ділянки цілинного степуУказом Президента України на території Єланецького і Новоодеського районів був створений природний заповідник “Єланецький степ” площею 1675,7 га. Це перший і поки що єдиний степовий заповідник у Правобережній Україні.

Історія його створення почалася досить давно. У 1978 році тут було організовано заказник місцевого значення "Роза" площею 300 га. У 1982 році вже на площі 976 га було створено ландшафтний заказник місцевого значення "Єланецький". У 1990 році з ініціативи місцевих природоохоронців та після неодноразових звертань учених було прийнято рішення про резервування 2000 га під майбутній заповідник "Єланецький", а в липні 1996 року вийшов Указ Президента України про створення заповідника, який дістав остаточну назву "Єланецький степ". Від тих часів у заповіднику лишились зоопарк та "Палац природи". Перший був створений у заказнику "Роза" в 1978 році за допомогою фахівців з "Асканії Нова". Це огороджена ділянка степу площею 70 га, де в напіввільному стані утримуються бізони, кулани, олені плямисті та муфлони. Так званий "Палац природи" був побудований у 1979 році з метою налагодження відпочинку та екологічної освіти дітей і юнацтва. Він чудово вписується в оточуючий ландшафт і складається з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та ряду допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо).

Згідно з фізико-географічним районуванням, заповідник "Єланецький степ" розміщений у межах Дністровсько-дніпровської провінції Північностепової підзони Степової зони, на південному заході Східноєвропейської рівнини, на степових відрогах Придніпровської височини Південнобузько-Дніпровського межиріччя.

Клімат на цій території помірно континентальний з теплим тривалим літом, малосніжною зимою, дефіцитом вологи, частими посухами та суховіями. Середньорічна температура повітря + 8 °С, середня січня ­– 4 °С, а липня + 21, 22 °С. Максимальна температура (липень) сягає + 38 °С, мінімальна (січень) –23 °С. Середня тривалість безморозного періоду на грунті 150-160, а в повітрі 170–185 діб. Вегетаційний період триває 215–220 діб. Заморозки закінчуються в кінці березня – на початку травня, а починаються у другій половині вересня – першій декаді жовтня. Зими малосніжні, з частими відлигами, проте в окремі роки ґрунт може промерзати на глибину до 54 см. Середньорічна сума опадів 438 мм, найбільша їх кількість (до 300 мм) випадає у вигляді злив у теплу пору року, особливо в червні–липні. Для другої половини літа характерні сухість повітря і суховії. Весни також посушливі і супроводжуються суховіями, навіть пиловими бурями. В середньому протягом року буває 16-20 днів із суховіями. В холодну пору року переважають північно–східні, а в теплу північно–західні вітри.

Територія заповідника являє собою яружно–балковий комплекс, який включає нижню частину кількох великих балок (Прусакової, Орлової та Рози) і належить до гідрографічної мережі річки Громоклії – лівої притоки ріки Інгул. Днища балок широкі, здебільшого вирівняні, а схили подекуди порізані різними за розмірами, як правило, сильно задернованими ярами. Крутизна схилів звичайно не перевищує 15°, але в окремих місцях досягає 30–40° і більше.

Найпоширенішими ґрунтоутворювальними породами на плакоріях є леси, а на схилах балок вапнякова жорства, мергелі та суглинки. У ґрунтовому покриві переважають малогумусні й щебенюваті чорноземи, а також виходи лесів та елювію вапняків. Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, котрі місцями утворюють досить високі і круті стінки. Подекуди по днищах балок виходять червоні граніти, чиї великі, окатані водою брили виглядають дуже красиво.

Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Проте завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водопідпірних глеїв) тут існує принаймні три водоносних горизонти, водою яких наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони. Від численних колись джерел води у заповіднику залишилось лише одне. Внаслідок бездумної оранки більшість з них зникла під шаром ґрунту, що змивається з навколишніх ланів. З часом, за умови перегляду засобів землекористування, вони можуть відновитися і знову стати прикрасою цих місць.

Територія заповідника, незважаючи на відносно невеликі розміри, характеризується значним різноманіттям. В ньому широко представлені елементи яружно-балкової системи (схили різної крутизни, рівчаки, відшарування вапняків та гранітів, тимчасові і постійні водотоки тощо), ростуть природні та штучні деревно-чагарникові насадження, є плакорні ділянки, а також залишки гідротехнічних споруд тощо. Це, у свою чергу, зумовлює багатство рослинного і тваринного світу.

Флора заповідника

За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник "Єланецький степ" помітно відрізняється від інших степових заповідників України насамперед тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним з основних завдань заповідника поряд з охороною ділянок цілинного степу є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках. Це дуже важливий і актуальний напрям діяльності, який надає заповідникові особливого значення. Відбитком недавнього господарського освоєння території заповідника (інтенсивне випасання худоби, оранка, проведення лісомеліоративних заходів) є наявність у складі його флори великої кількості бур'янів і культивованих (здичавілих, випадкових, висіяних та інтродукованих) рослин (69 видів, або 21,7 %).

Водночас природна рослинність заповідника є надзвичайно багатою і різноманітною. Вона представлена переважно справжніми степами різних варіантів та їх кам'янистими різновидами, а також лучно-степовими, лучними, лучно-болотними та оригінальними чагарниково-деревними комплексами. У 1997 році тільки судинних рослин у заповіднику налічувалось більше 418 видів. За кількістю переважають степові та лучно-степові види. У складі флори зареєстровано багато регіонально-рідкісних, ендемічних видів і тих, що занесені до Червоної книги України. Виявлено рослинні угруповання, які занесено або буде занесено до Зеленої книги України. Зокрема, 17 видів занесено до Червоної книги України (5 видів ковили: волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська та вузьколиста; астрагали: шерстистоквітковий та пухнастоквітковий, сон чорніючий, дрік скіфський тощо) і 7 видів рослин з Європейського червоного списку (наприклад, гвоздика ланцетна, смілка бузька, карагана скіфська, перлівка золотолускова тощо). Ендемічних рослин тут 32 види.

Різноманіття рослин у всі сезони створює неповторну красу краєвидів заповідника, забарвлює їх у різноманітні кольори, одягає степ у пухнасті ковилові ковдри, прикрашає його квітучим різнотрав'ям.

Фауна заповідника

Тваринний світ, незважаючи на значну освоєність навколишніх територій та наслідки колишнього господарювання в самому заповіднику, зберіг головні зональні особливості.

На території сучасного заповідника та його найближчих околиць мешкає приблизно 1500 видів безхребетних тварин, з них 158 видів (більше 10 %) є рідкісними або регіонально-рідкісними і потребують охорони. Більше третини їх занесено до Червоної книги України (16 видів перетинчастокрилих, зокрема, сколія степова; джмелі: моховий, лезус вірменський, глинистий і яскравий; 32 види метеликів, у тому числі бражники олеандровий, дубовий, скабіозовий, мертва голова, махаон, подалірія, поліксена) і до Європейського червоного списку (сатурнія грушева, товстун багатобугорчатий, дибка степова всього 8 видів). Близько 40 % безхребетних становлять мешканці степу, а решту – різних деревно-чагарникових угруповань, лук та види, що не віддають переваги жодному біотопу. Дуже цінним і різноманітним виявився комплекс комах – природних опилювачів рослин (дикі бджоли, джмелі тощо).

Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику та на прилеглих ділянках хребетних тварин у 1997 році становила 113 видів. З них 15 видів (більше 13%) включено до "червоних списків" різного рівня (полози чотирисмуговий та жовточеревий, шпак рожевий, балобан, лунь польовий, лежень, тхір степовий, борсук тощо). Найбільшим різноманіттям відрізняються птахи 66 видів, потім ссавці 34 види. Плазунів виявлено 7, а земноводних 6 видів. Серед земноводних домінує ропуха зелена, а серед плазунів ящірка прудка. Вражає велика щільність популяції полоза чотирисмугового, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника, проте перевагу віддає стрімким, місцями кам'янистим і не дуже зарослим чагарниками схилам балок. Серед птахів є мешканці відкритих просторів та деревно-чагарникових заростей, а також види, що живляться у степу. Домінують жайворонок польовий та щеврик польовий, численними є чекай лучний, славка сіра, вівсянка садова, припутень та інші. Надзвичайно багато для такої невеликої території хижаків, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. 3 інших цікавих видів трапляється сиворакша, хоч вона дедалі більше стає рідкісною в Україні, кам'янка-танцюристка, шпак рожевий та лежень. Серед ссавців переважають дрібні гризуни, зокрема нориця лучна. Непогано почувається байбак, який нині тримається трьома колоніями загальною кількістю близько 100 особин (більшість з них так і залишились у вольєрі, куди цих звірів було випущено на початку 80-х років). 3 хижих ссавців переважає лисиця, у невеликій кількості трапляється борсук, зрідка заходить вовк. Через велику кількість лисиць на досить низькому рівні утримуються популяції куріпки, фазана, зайця русака та байбака. 3 диких копитних в заповіднику мешкає козуля, зустрічається дикий кабан.

За складом рідкісних, ендемічних і тих представників флори та фауни, що занесені до Червоної книги України, заповідник "Єланецький степ" безумовно має велике наукове та природоохоронне значення. Однак не менш важливим є сприймання його як частки ландшафту Правобережжя України, що в природному стані майже не зберігся. Головною і невід'ємною складовою цього ландшафту є тварини та рослини, які поки що не стали рідкісними, але зумовлюють зональну своєрідність регіону, і без них неможливо уявити собі степ. Зберегти цей ландшафт у всій його цілісності головне завдання заповідника. У ньому є всі умови для відновлення природних рослинних комплексів, акліматизації деяких рідкісних видів тварин та репатріації окремих степових видів рослин, які були втрачені внаслідок антропогенної трансформації довкілля.