Відпочинок

Над Кодимою

Якщо пройти від села Кримки болотяним лугом, перебратися по потемнілій дерев'яній кладці через Кодиму – раптом пірнеш у зелений шум. Лопочуть на вітрі акації, солідно ворушать листям красені-дуби. Звідси, від Кодими, починається Катеринівський ліс. Його заклали у тридцяті роки минулого століття на сипучих пісках. Важко приживалися дерева, особливо сосни, що складають нині велику частину лісу. Але тепер тут на 1,5тисячах гектарів росте понад десяток порід дерев -дуби, верби на болотах, ясені, граби, клени, білостовбурні берези...

Ліс обвивають численні рукави Кодими, що здебільшого поросли очеретами, осокою і верболозом. Тут кілька лісових озер. Водойми, покриті густою кугою, місцеві жителі називають сагами. Саги оточують досить великі ділянки суходолу, утворюючи Казенний острів. Якщо забратися сюди рано ранком, то, здається, бачиш природу в її первісній красі. Причаївшись за деревом, можна спостерігати за граціозними оленями і швидконогими козулями. У різноголосиці пташиного гомону виділяються сольні арії солов'їв. Іноді “сигналять” самці-фазани. Якщо повезе, зустрінете дику свиню з виводком – смугасті поросята лакомляться жолудями і грибами, риють землю, вишукуючи їстівне коріння.

У лісі над Кодимою серед безлічі дерев є і такі, котрі привертають увагу своєю незвичайністю, навіть унікальністю. Наприклад, ялиновий гай – цілий гектар! – єдина в області така посадка. На південних пісках, під палючим сонцем – це досить рідке явище. Адже, доглянута, ялина укоренилася там, де раніше ніколи не росла. Тому і цінність цього гайка велика, і віднесений він до пам'ятників природи. Виділяється і стара верба посередині Катеринівського лісу. Вона втричі, чи й навіть, вчетверо старіша за увесь цей лісовий масив. Лісу ще не було, коли верба стояла в розквіті. В іншому кінці лісу, майже під самою Кодимою, ще один пам'ятник природи – три дуби. Дубам цим теж набагато більше років, ніж рукотворному лісу – більше ста. А навколо – сорокарічні сосни. Прекрасний змішаний ліс. Дуб надає йому міці, сосна –аромату, береза – витонченості, ялина – шляхетності.

Новоодеські плавні

Самої річки не видно: скільки бачить око, розлилося зелене море очеретів. Човен пливе по мутній воді, густо обсипаній ряскою. Довгий вузький коридор між густими заростями виводить на велике, чисте від буйної рослинності плесо. Тут не глибоко. Вода тиха, стояча, рудуватими острівцями росте латаття. Дичини тут – аж кишить, головним чином качки-лисухи. Плавають зграйками, поринають, добуваючи їжу, жирують. Фауна плавнів досить багата і різноманітна. Крім птахів, водяться тут ондатри, черепахи, змії. Умови для них відмінні, є де сховатися від зацікавленого ока – плавні займають близько 30 квадратних кілометрів, є чим поживитись. Навесні і восени під час масових перельотів плавні стають для пташиних зграй своєрідною базою відпочинку.

Гранітно-степове Побужжя

Дивне місце! Рівнинний і спокійний Південний Буг тут перетворюється на бурхливу гірську ріку. Від Мигії до Олександрівки, майже на протязі 40 кілометрів, Буг тече в крутих кам'янистих берегах, створюючи вузьку каньоноподібну долину з величними гранітними скелями, порожистим руслом, вирами й островами. Бузькі пороги – справжня Мекка для туристів-водників, тут знаходиться одна з кращих у Європі природних трас водяного слалому. А стрімкі гранітні скелі каньйону – улюблене місце змагань спортсменів-скелелазів. Напрочуд мальовничі ландшафти цієї “гірської країни” серед українського степу приваблюють у ці місця багатьох аматорів пішого туризму, даруючи незабутні враження. Для збереження унікальних природних комплексів і історичних ландшафтів ця місцевість рішенням Миколаївської обласної ради в 1994 році була узята під охорону – тут був створений регіональний ландшафтний парк “Гранітно-степове Побужжя”. Незабаром територія заповідного об'єкта була значно розширена. Сьогодні площа парку складає 5034 га в межах Першотравневого, Арбузинського, Доманевського й Вознесенського районів Миколаївщини.

Гранітно-степове Побужжя надзвичайно цікаве своїм історичним минулим. Тут виявлені суцільні археологічні шари: палеоліт, мезоліт, неоліт, мідний і залізний віки, епоха бронзи, черняховська і трипільська культури. Є свідчення поселень кіммерійців, савроматів, скіфів, греків-ольвіополітів, древніх слов'ян, римлян. Усього в долині Південного Бугу між селами Мигія й Олександрівка виявлено 98 археологічних пам'ятників.

Особливо яскравий слід залишили в цих краях запорожці. У місці злиття Ташлика з Бугом, на острові, знаходився Гард – адміністративний центр Бузько-Гардової паланки, найбільший за розмірами серед восьми територіальних одиниць Запорізької Січі. Не менш знаменитим у ті часи було урочище Протекти з козацькою святинею – Протичанською скелею. Пороги, що збереглися до нашого часу на Південному Бузі (місцева назва – брояки), а також велика кількість островів і скель пов'язані із запорізько-гайдамацькими легендами, вони зберігають пам'ять про минуле. Навіть самі назви говорять про козацьку славу і вольницю: Запорізька Брояка, острів Козака Мамая, скелі Турецький Стіл і Пугач, Гайдамацька Балка тощо.

Гранітно-степове Побужжя – одна із самих старих ділянок суші Євразії. Ця місцевість не занурювалась у морські глибини вже протягом 60 мільйонів років і відігравала роль одного з центрів видоутворення Причорномор'я. Звідси – значна кількість унікальних об'єктів живої природи. У складі місцевої флори нараховується близько 900 видів рослин, 26 з них занесені у Червону книгу України, чотири – у Європейський Червоний список. Крім типових степових, лугових, лісових і наскальних видів, тут росте багато прибузьких і причорноморських ендеміків, а також реліктів різних геологічних епох. Це, приміром, легендарна, майже невідома фахівцям мерінгія бузька, смолка бузька, вишня Клокова, гвоздика бузька, очиток Борисової. У межах парку знаходяться основні ядра популяцій цих рослин.

У долині Південного Бугу збереглася багата фауна. Через суцільну розораність прилягаючих степів Південно-Бузький каньйон став останнім притулком для багатьох видів тварин. У парку живе не менше 9 тисяч видів комах, з них 51 вид внесений у Червону книгу України (жук-олень, вусань великий дубовий, моримус темний, поліксену, аполлон чорний, ряд бражників і джмелів). Фауна хребетних тварин нараховує близько 300 видів, 46 з них знаходиться під охороною держави (марена дніпровська, шемая дунайська, орел-карлик, видра річкова, борсук, жовтобрюх тощо). Місцева популяція полоза лісового – єдина збережена у степовій зоні Європи.

В останні роки територія ландшафтного парку “Гранітно-степове Побужжя” стає не тільки об'єктом наукових досліджень, але і місцем пізнавальних екскурсій, а також базою для проведення польової практики провідних вузів України.

Тилигульський лиман. Коблєве

Чорноморське узбережжя Миколаївщини, від легендарної Ольвії до межі з Одеською областю, могло би бути суцільною курортною зоною – такі благодатні тут природні умови для оздоровлення і відпочинку. Колись так і буде. А поки що на цьому узбережжі, порізаному лиманами, є кілька зон відпочинку: Очаків, Рибаківка, Коблєве.

Коблєве розташоване на самій межі з Одеською областю. Тут багато садів і виноградних плантацій. З кожним роком вУкраїні і за її межами росте популярність високоякісних вин місцевих виноробів зАТ “Вина Коблево”. Упритул до зони відпочинку примикає Тилигульський лиман, багатий на рибу, відомий пташиним царством і цілющими грязями. Тилигульський лиман з піщаними косами і степовими ділянками площею 8195,4 га був узятий під охорону в 1995 році. Рішенням обласної ради тут утворений регіональний ландшафтний парк “Тилигульський”.

А на узбережжі, засадженому рукотворним сосновим лісом, на багато кілометрів простягнулися піщані пляжі, бази відпочинку і пансіонати. Колись підприємства й організації Миколаївщини, а також України і Молдавії облаштували тут свої бази відпочинку. Згодом на цей пустельний берег прийшла цивілізація: замість дерев'яних будиночків виросли багатоповерхові корпуси, широко розгорнулася торгівля, розвивалась сфера послуг і розваг. В останні роки місцева влада взялася за наведення порядку в цьому благословенному куточку, прагнучи перетворити Коблєвську зону відпочинку на сучасний курорт.

Чорноморський біосферний заповідник. Кінбурнська коса

Батько історії Геродот, який відвідав ці краї ще в 5 столітті до н.е., залишив запис, що став основою легенди про Гілею. “Якщо перейти Борисфен, – записав він на своїх пергаментних сторінках, – перша від моря країна – Гілея, якщо йти нагору від неї – там живуть скіфи-хлібороби, яких елліни, що живуть біля річки Гіпаніс, звуть борисфенітами, а самих себе ольвіополітами...”. (Гілея в перекладі з давньогрецького – земля, покрита густими лісами).

Перші дослідники Кінбурнського півострова не знайшли тут нічого такого, що нагадало б їм райську країну, описану Геродотом. Сумна одноманітна картина: піски, солончаки, безлюддя. Піщані пагорби (тут вони звуться “кучугурами”), озерця в очереті та солоні болота, хирлява, випалена нещадною спекою травичка... І раптом – що за диво! – вільхові крони змикаються над головами – так, що навіть у ясний день під ними сутінно. Старі-престарі корчуваті верби схиляються над озером. Суцільна стіна з гнучкої лози, жостеру, тернику й ожини – непролазні хащі. Невідомо ким протоптана серед півтораметрових трав стежинка приводить до патріарха лісу – могутнього дубу. Нескінченна симфонія пташиних голосів...

Це – не казка і не фантазія. Це – Волижин ліс, що розкинувся на Кінбурнському півострові, маленька ділянка Чорноморського державного заповідника, зримий доказ того, що легенди про Гілею мали під собою життєву основу. Чорноморський заповідник, створений у 1927 році, об'єднав залишки пралісів на Кінбурнському півострові і південних берегах Дніпровсько-Бузького лиману, ділянки цілинного степу в північно-західному Причорномор'ї і численні піщані острови з водоохоронною зоною в Ягорлицькій і Тендрівській затоках. Під охорону взяли мільйонокриле пташине царство і рідкісні види ссавців.

Нині Чорноморський біосферний заповідник – унікальне явище в Україні. Цей комплекс природних дібров і водно-болотяних угідь має міжнародне значення. Серед сухого степу, піщані пагорби якого покриті щільним типчаком, ковилою, мохом, очам мандрівника відкриваються переліски, гаї, наповнені пташиним гомоном і щебетанням. Картину доповнюють озера, береги яких поросли очеретом, а на тихих плесах – безліч качок, чайок, куликів. На обрії блакитним маревом видніються мілководні морські затони, обрамлені червоними солеросами-солончаками. На мерехтливій поверхні заток темними хмаринами плавають заповідні острови.

Це тільки перше враження, воно далеко не вичерпує всієї розмаїтості ландшафту, флори і фауни заповідника. Його ділянки, що займають біля трьох тисяч гектарів суші на території Миколаївської області (і плюс понад шість тисяч гектарів на території Херсонщини), а також більше 350 км² водних просторів у Ягорлицькій і Тендрівській затоках, неповторні за своєю красою, багатству рослинного і тваринного світу. Якщо говорити мовою сухої статистики, Чорноморський заповідник – це близько 600 видів диких рослин, у тому числі 24 лікарські, це 280 видів пернатих і близько 50 видів ссавців.

Розташований на одному з магістральних шляхів пташиних перельотів, заповідник дає притулок і їжу майже 300 видам пернатих. Серед них є досить унікальні й рідкісні види. Наприклад, чорноголові чайки в такій кількості не гніздяться більше ніде у світі. Або релікт пташиного царства – орлан-білохвост. Тут можна зустріти фазанів і оленів, зайців і лисиць, диких кіз і кабанів, сірих і білих чапель, пеліканів і лебедів, почути солов'я й іволгу.

На початку 60-х років XX століття люди почали відроджувати Гілею на Кінбурнському півострові. Тут уже підросли зелені ряди молодого соснику, почав формуватися мікроклімат, подібний якому важко знайти на усьому північному узбережжі Чорного моря. Аерозолі морського повітря, насиченого запахами хвої і степових трав, складають його цілющу основу. Із пустельного кутка, випаленого тисячолітнім сонцем, морський берег півострова перетворився на одну з прекрасних здравниць Чорномор'я.

До території Чорноморського біосферного заповідника належить лише мала частина Кінбурнського півострова. Багато років цей малонаселений і важкодоступний куточок Миколаївської області залишався майже поза сучасною цивілізацією. Сьогодні тут розташовано три невеликі села – Покрівка, Василівка і Покровське, де постійно проживає близько 800 чоловік.

Можливо, саме завдяки заповідній природі, Кінбурнська коса завжди приваблювала людей творчих професій. Ці місця облюбували художники, тут знаходять натхнення письменники, тут набираються сил і здоров'я городяни, які втомилися від шуму і метушні. Місцеве населення зберігає свій традиційний уклад життя і своєрідний колорит, живе у єднанні з природою.

Ця смужка суші, яку у ясну погоду добре видно з високого очаківського берега, тягнеться зі сходу на захід паралельно материку, відокремлюючи Дніпровсько-Бузький лиман від Чорного моря. Півострів цей довгий (близько 40 кілометрів) і вузький, найширше місце коси – не більше десяти кілометрів. А у найвужчому місці однією ногою можна стати в море, іншою – у лиман.

Кінбурнська коса – чи не самий опоетизований куточок Миколаївщини. Багато поетів і прозаїків присвятили цій благословенній землі свої твори, твори про яскраву історію, мальовничу природу, самобутні характери жителів Кінбурна. Героїчна історія цієї землі відбита в романі “Кінбурн” українського письменника, уродженця Покрівки Олександра Глушко, про нинішні реалії життя коси можна дізнатися в романі “Червона риба” українського письменника Івана Григурко. Кінбурну присвячували свої твори художники і письменники з Києва, Москви, Одеси і багатьох інших міст.

Кінбурнська коса – унікальний природний комплекс нижньодніпровських пісків, це мозаїка піщаних степів, природних гайків і дібров, водно-болотяних об'єктів і штучно створених соснових насаджень. Тут спостерігається значна кількість рослин ендемічних (тобто таких, що ростуть тільки тут), а також рідких і зникаючих видів, що знаходяться під охороною (береза дніпровська, чабрець дніпровський, волошка короткоголова тощо). На цій території близько 60 видів тварин, занесених у Червону книгу України. Серед них скарабей священний, гадюка степова, ходулочник, сліпиш піщаний. Цей район є природним міграційним шляхом багатьох видів птахів, місцем їхньої концентрації, гніздування й зимівлі. З огляду на все це, з метою збереження біологічної і ландшафтної розмаїтості, забезпечення організованого відпочинку трудящих і потреб місцевих жителів, у 1992 році рішенням Миколаївського обласної ради на території півострова був створений регіональний ландшафтний парк “Кінбурнська коса” площею 17890,2 га, з яких 5631,3 га акваторій.

Заповідники в історичному розрізі

Південь України. Благодатний край, де жаркий родючий степ зустрічається з прохолодою чорноморських хвиль, терпкі запахи чебрецю й полину змішуються із солоним рибним вітром морських просторів. Порізане цілющими лиманами – залишками древніх рік – узбережжя древнього Євксинського Понту. Вікно в середземноморський історичний простір, колиска європейської цивілізації. Житниця України. Край суднобудівників і хліборобів. Усе це - Миколаївщина.

ЇЇ землі – понад 24600 км² – розкинулися в басейні нижньої течії Південного Бугу. З трьох сторін область межує з іншими регіонами України, а на півдні її територія займає кілька сотень кілометрів берегової лінії Чорного моря і його лиманів. Ця лінія робить дивні зиґзаґи, глибоко в сушу врізаються Дніпровсько-Бузький, Бузький, Тилигульський, Березаньський лимани, створюючи неповторну мозаїку водяних плес. Там, де зливаються русла рік Південний Буг і Інгул, розташований обласний центр – місто, що омивається з трьох сторін річковими водами – Миколаїв.

Історія степового Причорномор'я багата, своєрідна, насичена подіями. Цей край давно заселений, археологічні розкопки свідчать, що ще 15 тисяч років тому тут жили люди. Багато століть назад по сивим ковилам степів летіли кіммерійські вершники, а бородаті скіфи купали своїх коней у чистих водах Гіпаніса – Південного Бугу. Донині бурхливі літні зливи вимивають з тутешньої землі бронзові наконечники стріл, уламки грецьких амфор, почорнілі ольвійські монети, глиняні козацькі колиски. Давньогрецьке місто-держава Ольвія (нині – археологічний заповідник) недалеко від Миколаєва – невичерпне джерело наукових відкриттів. У різні епохи, заступаючи і витісняючи одне одного, на чорноморських берегах селилися племена трипільських хліборобів, кіммерійці, скіфи, сармати, греки. У перші сторіччя нашої ери ці місця поступово заселяли слов'янські племена, а з кінця X сторіччя територія нинішньої Миколаївщини увійшла до складу Київської Русі. До речі, саме по Дніпровсько-Бузькому лиману пролягав славетний торговий шлях “з варяг у греки”, і важливим пунктом на цьому шляху був острів Березань.

Багато чужинців намагалися заволодіти прибузькими землями – орди печенігів, половців, монголо-татар, а також литовці, кримські татари, турки спустошували цей край. І саме тут, на південному рубежі, у Дикому полі, ставали на захист рідної землі відважні лицарі волі – запорізькі козаки, грудьми закриваючи Україну від турецької і татарської зброї. Козацькі паланки були в ті часи вартовими прикордонними заставами. Достеменно відоме місце, де розташовувався легендарний Запорізький Гард, форпост українського козацтва на півдні України. Нині це одне із заповідних місць Миколаївщини – ландшафтний парк “Гранітно-степове Побужжя”. З кінця XVII століття господарчий розвиток краю пов'язаний з утворенням Запорізької Січі. Запорізькі й прибузькі козаки, незважаючи на численні небезпеки, уперто просувалися до моря, утворюючи острівці хліборобської культури. Степ, на який з півночі тиснула багата хліборобська культура, був просто приречений з'єднатися з морем. Це і відбулося в результаті російсько-турецьких воєн.

Подальша історія краю пов'язана з виходом Росії до Чорного моря і освоєнням причорноморських степів. У 1789 році в гирлі Інгулу почалося будівництво верфі, і вже через рік тут виникло місто, яке назвали Миколаєвом – на честь здобуття турецької фортеці Очаків у день Святого Миколая, заступника моряків. Незабаром, на початку XIX сторіччя, Миколаїв став центром Миколаївської губернії, місцем розташування штабу Чорноморського флоту. Колонізований степ перетворився на хлібні засіки, а Миколаїв став центром суднобудування, великим портом, з якого Росія відправляла на експорт значну частину вирощеного у цих степах хліба. Так визначилася спеціалізація краю, яка є актуальною і понині.

Рівнинна поверхня, що поступово знижується з півночі на південь, здавалося б, повинна робити природу Миколаївщини одноманітною, як усі степи. Дійсно, велика, південна частина регіону, розташована у межах Причорноморського низькодолу, має незначний рельєф. Тут на широких вододілах зустрічаються лише неглибокі замкнені низини (поди), що заповнюються навесні талими водами. Менша, північна частина області зайнята відрогами Придніпровської височини, сильно розрізана ярами, балками і долинами рік. Усе це робить природу Миколаївщини досить різноманітною, незважаючи на те, що лише близько 1% території області покрито лісами, а природна (типчаково-ковильна) рослинність збереглася лише по схилах балок. Тут зустрічаються унікальні куточки природи, які ретельно охороняються. Понад 120 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, регіональні ландшафтні парки “Кінбурнська коса” і “Гранітно-степове Побужжя”, частина Чорноморського біосферного заповідника, 45 заказників, 42 пам'ятника природи, два десятки парків, Миколаївський зоопарк (один із найстаріших та найкрасивіших в Україні), – усе це відноситься до золотого фонду регіону, цінностям, що не мають ціни.

Природно-кліматичні умови, значні рекреаційні ресурси – тривалий теплий період із середньодобовою температурою повітря на морському узбережжі +15°С, морські піщані пляжі (понад 70 км), мальовничі ландшафти берегів Південного Бугу, джерела мінеральної води, запаси цілющих грязей, особливо Тилигульського і Бейкушського лиманів, більше 11 тисяч гектарів лісових масивів, – усе це робить регіон привабливим для відпочинку.

Туристичні потоки (2000-2011рр.)

Туристичні потоки(осіб)

5840

^{______________________}

¹За даними Міністерства інфраструктури України.

Мигея. Маленькая Швейцария в Украине

Мигея - населенный пункт в Николаевской области, расположенный по дороге Киев – Николаев. Место - знакомое для тех, кто едет на отдых в Крым или решил отдохнуть в более близких местах: Одесса, Затока, Сергеевка. Южный Буг – одна из немногих рек Европы, на которой еще сохранились пороги. Мигийские пороги, расположенные на реке Южный Буг, образуют целые каскады в районе села Мигея. Здесь река Южный Буг, являющийся одной из самых полноводных Юге Украины, разбивается каменной грядой на грохочущие и бурлящие рукава. Река Южный Буг на протяжении почти 40 км протекает по долине с крутыми скальными берегами, высота которых иногда достигают 40—60 м. На всем протяжении здесь встречаются порядка 12 только больших порогов. Одно из самых красивых мест в Мигеи — порог Красные ворота на реке Южный Буг. В народе его еще называют "Интегралом" из-за характерной формы. Он, как будто специально, создан для начинающих туристов и гостей здешних мест.

Мигея! Невозможно не влюбиться с первого же взгляда в необыкновенную и удивительную красоту этой земли. Сквозь утренний туман то здесь, то там из зарослей боярышника и ежевики взметаются ввысь красные гранитные скалы. Стрекочет в траве невидимый кузнечик. На камне притаилась пестрая ящерица, с любопытством разглядывая незваных гостей. Шуршит под ногами гравий, по едва заметной тропке поднимаемся вверх к вершине скалы. С двадцатиметровой высоты нашему взору открывается завораживающая картина. Широкий и спокойный Южный Буг в этих местах резко меняет свой характер и превращяется в грозный и ревущий поток, который несется по уступам, ворочая с грохотом камни. А вот и легендарный порог Красные ворота. Давным-давно поток проложил себе путь сквозь гранитный массив, и украсила реку каменная арка, с дедов-прадедов именованная Воротами. С течением времени она разрушилась, а имя у камня осталось. Куда не кинь взгляд — на реке зеленеют таинственные острова, густо поросшие тополями. Вот оно, воплощения детских грез! Заливаются трелями соловьи, от запаха цветов кружится голова, и внезапно начинаешь ощущать себя не Человеком, хозяином Природы, а лишь маленькой частицей этой прекрасной Земли.

В былые времена здесь распологалось крупное поселение украинских казаков — Бугогардова Паланка. В огромной пещере была оборудована кузница. В начале прошлого века местные ребятишки еще таскали оттуда детали конской сбруи, наконечники для копий. Эту скалу местные жители и сейчас называют Казацкая кузня. На вершинах скал Пугач и Гард были оборудованы казацкие сторожевые посты. Если приближались враги, то постовой зажигал сигнальный огонь. Так, перемигиваясь, все казаки в считанные часы знали о надвигащейся опасности.

О самом большом в Мигее острове говорят, что якобы под ним с одного берега реки на другой проложен подземный ход. И частенько так бывало, что прижмут турки отряд казаков к речке, а они — раз, и исчезли. Смотришь, а козаки уже на другом берегу хохочут. Но не всегда сражения с врагами заканчивались победой. У самой воды лежит огромный серый камень, который в народе зовут Турецкий стол. Окружили однажды турки отряд казаков, схватили и связали. И задумали страшную казнь. Не саблями порубили, а накрыди огромным камнем полуживых казаков, а сами сверху расселись, до поздней ночи пили-гуляли, победу праздновали. Утром, когда басурманы разъехались, кинулись люди к месту жестокой расправы. Плакали, пытались поднять камень, из-под которого доносились стоны, да ничего поделать не смогли.

Была на берегу реки около Грушовки так называемая «Каменная баба» скифско-киммерийских времен. Подобные статуи местные жители относили к временам татаро-монгольського хана Мамая, потому их в народе еще называли «мамаями». Были они грубой работы, так что руки не всегда можно было заметить, потому многие считали их безрукими. А отсюда и всех безруких шутя называли «мамаями». Пересказывают, что и у нашего героя (мигийского Мамая) не было одной руки, потерянной в боях. Но, невзирая на свою однорукость, рубил он врагов направо и налево.

Еще одна легенда рассказывает о том, что как-то казацкие разведчики сообщили о «золотой карете». Так называлась дань, собранная для турецкого султана. Янычаров, которые охраняли "Золотую карету", уничтожили, а драгоценности закопали на одном из мигийских островов. Он и сегодня зовется Мамаевим. И легенда о кладе, спрятанном на нем, или, возможно, на каком-то из соседних островов, живет в народе.

До сих пор многие названия поселковв говорят о многовековой истории этого края: остров казака Мамая, урочище Протич, скала Турецкий стол, остров Гард, Брама, Сова, Пугач, балка Гайдамака. Стоя на краю отвесной скалы как-то не задумываешься о тех, кто защищал эту землю, о тех бесстрашных славных казацких атаманах, оставивших яркий след в истории Украины. Бывал здесь неукратимый Иван Сирко, непокорный Максим Железняк, встречали здесь кошевых Костю Гордиенко и Петра Калнышевского, генерального писаря правительства Мазепы, автора первой в Европе украинской Конституции — Пилипа Орлика...

Но минули года, отступили враги и вздохнула свободно украинская земля, осушила слезы. Одним из здешних первопоселенцев, по преданиям, был казак Михей. Может, его именем зовут потомки свое село? Михея... Сколько же еще грустных и веселых историй, легенд и сказок помнит эта земля? Какие еще удивительные истории, таинственные открытия ждут тех, кто, полюбив эти края, так и не сможет расстаться с ними?

Сегодня Мигея (Николаевская область) — это часть ландшафтного парка Гранитно-степное Побужье, Мекка для художников и поэтов, историков и этнографов, скалолазов и водных туристов.

В Южном Буге можно просто искупаться в тихих заводях, потягаться силой на перекатах с бурлящими потоками воды, попрыгать со скал в воду. Здесь каждый найдет себе занятие по душе. Весной и летом на Южный Буг приезжают множество людей, желающих интересно провести отдых возле реки и слиться с природой. Удивительные пейзажи, ночлег в палатках под звездами, еда, приготовленная на костре, придают дополнительный колорит и зарядку позитивными эмоциями.

В последние несколько лет процветают коммерческие сплавы по Южному Бугу (порогу Интеграл) для всех желающих, на больших устойчивых лодках (рафтах и катамаранах), под руководством опытных инструкторов. Любой человек может испытать захватывающее ощущение сплава по бурной (пусть и несложной) воде, заплатив достаточно разумные деньги за рафтинг и выполнив элементарные правила безопасности (подразумевающие трезвость, выполнение указаний инструктора и безусловное использование личного спасательного снаряжения).

Приезжайте и погостите здесь немного. Пройдите босиком по траве, наслодитесь пением птиц и послушайте шум воды в порогах. Прикоснитесь рукой к седым от времени камням. И кто знает, может, и Вашему сердцу откроются сокровенные тайны этой земли, и Вы полюбите ее навсегда.

Экскурсионную поездку в Мигею можно совместить с поездкой в Уманьский парк или с посещением музея ракетных войск стратегического назначения.

http://www.han-tengry.mk.ua/ecscurs_migey.shtml

Трикратский лес. В гости к Скаржинскому

«...в 15 верстах от Вознесенска лежит богатое местечко Трикраты с замечательным садом, вероятно обширнейшим по всей херсонской губернии. Этот сад, в котором кроме всех растений и деревьев южной полосы России разведены с успехом и усвоены нашему климату хвойные деревья далекого севера и самые нежные растения теплых климатов, служит живым доказательством того, что может произвести на почву здешних степей твердая воля и постоянство просвещенного владельца...»
В. П. Скаржинский

На Вознесенщине среди широкой каменистой степи растет чудесный лес. Около 200 лет назад посадил его местный помещик Виктор Петрович Скаржинский (1787-1861). Тысячи животных, птиц и насекомых живут под зеленым шатром Вознесенского края. Людям он приносит прохладу, чистый воздух, тишину и покой матушки Природы.
Жаль, мало кто из николаевцев и гостей нашего края посетил этот удивительный уголок природы.
А посмотреть там есть на что. Урочище "Лабиринт" когда-то было парком. Через узенькие рукава Арбузинки, которые тонкими водными змейками пронизывают территорию паркового леса, тут и там были перекинуты многочисленные мостики — вот и получился лабиринт. Прошло больше сотни лет, но и в запущенном состоянии парк очень хорош. Особенно там, где сохранились мостки, запруды, каменные речные пороги.

Могучие дубы в "Лабиринте" — это почтенные старцы, им годков по 120-170. Стволы действительно в три обхвата — едва помещаются в распахнутые руки трех взрослых людей. И вот что удивительно: эти деревья, в принципе не очень жалующие наш засушливый жаркий климат, настолько полюбили место своего обитания, что сохранились здесь в большом количестве. Их больше 350-ти!
В "Виноградном саде" дубов-дедушек, правда, поменьше — 250, да и сами особи помоложе будут — возрастом от 80 до 100 лет. Зато в густых дебрях, спускающихся на дно глубокого оврага, спрятался 300-летний патриарх леса… Страшно подумать… неужели современник Петра Первого, ровесник Петербурга?
Урочище "Миронов сад" знаменито тем, что в нем, на самых верхушках деревьев, гнездятся серые цапли. Целая колония! Только здесь — и нигде больше в Николаевской области!
В общем, что касается растительного и животного мира Трикратского леса, с точки зрения ученых, тут настоящий ботанический и зоологический рай. Ну, разве не рай — удивительной красоты березовая роща? Или живущее на свободе стадо бизонов… а еще — олени, косули, лани…
Или цветущие липы — с одного гектара в разгар их цветения, ясным днем, пчелы могут собрать около тысячи килограммов меда! Еще одно лесное чудо — дикие кабаны. Между прочим, весной вполне можете встретить любопытную вереницу: впереди самка, за ней цепочка поросят, а замыкает строй, охраняя семью, отец-кабан.
Существует несколько версий, связанных с названием села Трикраты. Одни рассказывают о том, что в татаро-монгольские времена жители трижды сжигали и выгоняли пришлых в родные земли. По другой версии - запорожцы, что мешали возникновению помещичьих сел, трижды выгоняли поселенцев. По третьей, местные жители не любили лодырей, которые, поселившись здесь, мешали покою села и выгоняли их трижды со своей земли.
Ныне село Трикраты стало объектом активного туризма. Окрестности села, будучи уголком «Гранитно-степового Побужья», привлекают многочисленных туристов своей оригинальной горной местностью, необычными каньонами, тремя реками (Арбузинка, Мертвовод и Соплинка, которой нет на картах, о ней могут рассказать только местные жители), дивным лесом и уникальным растительным и животным миром. Легендами и преданиями, которых великое множество живет и сегодня в местном фольклоре. О валунах-великанах, которые излучают свет и цвета радуги; Голубином гнезде; Камне-Кресле; огромном камне Дьявола; диких котах, что десятки лет соседствуют с соловьями в Соловьиной роще; о Мраморном поле, которое удалось увидеть только с космоса; о весенних полянах диких тюльпанов и ландышей; о характере диких пчел, что прекрасно прижились в скалах и носят свой мед; о редких видах (7) горного шиповника, обильно цветущего весенней порой (от белого до темно-малинового цвета); дивных растениях из Красной Книги: чабрец, который имеет разный запах в разных местах каньона, красавце адонисе (горицвет), что заселил все склоны, нескольких видах тысячелистника (белого, желтого, зеленоватого цвета), о траве живокосте, валерьяне и другие.
Экскурсанты услышат об удивительном горном источнике, к которому съезжался лечиться весь Советский Союз и был уничтожен в 1960-е как «враг советской медицины». Но и сегодня он показывает свое место - «плачет» и просится из-под взорванных валунов. Каждый путешественник может спуститься по особым тропкам среди скал на дно реки Арбузинки, в глубокий каньон и увидеть место, откуда когда-то был взят огромный камень - сейчас он находится перед зданием ООН в Вене как символ европейского континента.
Программа экскурсионной поездки в Трикратский лес и имение Скоржинских.
9:00 Выезд из Николаева на комфортабельном автобусе в село Трикраты. Путевая экскурсия.
11:00 Прибытие в Трикраты. Мы приглашаем Вас окунуться в живописную красоту Южного Побужья. Настоящим богатством засушливой южной степи является родоначальник степных лесов юга Украины — Трикратский лес, который начинается сразу за селом Трикраты на севере Вознесенского района, вблизи речек Мертвовод и Арбузинка. Все эти места связаны с именем графа Виктора Петровича Скаржинского, героя войны 1812 года. Без него не было бы леса, озер, а значит, не было бы той полноценной жизни, насыщенной растениями, животными, птицами, которая кипит в Трикратском лесу. Состоит лес из двух урочищ - «Васильевской пасеки» и «Лабиринта», которые охраняются законом и с 1972 года получили категорию государственных заповедных урочищ. Начав свое путешествие с имения графа Скаржинского мы постепенно будем знакомится с заповедными местами урочища «Лабиринт». Самая большая ценность леса — огромные дубы, которым по 120 и 170 лет и 300 лет. У Вас будет возможность увидеть знаменитые дубы: Дуб Любви, Стройного великана и многое другое. Пройдя через лес, нам откроется прекрасный вид на уникальный природный комплекс Актовский каньон реки Арбузинка, которая впадает возле села Актово в реку Мертвовод. Актовский каньон — это жемчужина Вознесенщины. В народе это место называют «Ущелье Дьявола» — это невероятная лесная и водная экосистема соединенная с комплексом огромных скал и гранитных валунов. Одна из природных достопримечательностей — огромный плоский гранитный валун Сковородка. Он частично погружен в реку Арбузинка и прогревается на солнце так, что практически не остывает в ночное время суток. Потоки воды, падая на плоские камни, образуют ванны с водоворотами, так называемые «джакузи». Опустившись с вершин каньона к реке, мы окажемся в долине, окруженной с трех сторон отвесными скалами - Каменный мешок. Тещин язык — упавшая в реку скала прямо в центре Актовского каньона, которая своими очертаниями напоминает язык. Это место является одним из самых красивых в урочище реки Арбузинка.
12:00 Прибытие в село Актовое. К трикратскому лесу прилегает величественный своими скалами каньон реки Мертвовод прозванного «Долиной привидений» благодаря разнообразию форм скал. Гранитные скалы достигают местами 30-50 м и являются частью регионального ландшафтного парка «Гранитно-Степное Побужье», а каньон считается одним из самых старых участков суши Евразии. Эта местность не опускалась в морские глубины на протяжении 60 миллионов лет, отсюда – большое количество уникальных объектов живой природы. Целебный, настоянный на аромате трав воздух и первозданное нагромождение скал. Первоцветы и эндемики, изумрудные мхи и лишайники на скалах. Ковыльные степи. Множество Краснокнижных, охраняемых и редких видов растений. Тихие нетронутые воды Мертвовода заселяют дикие утки, чирки. Эти земли, про которые упоминается еще в работах Геродота, овеяны интересными историями и легендами. «Каньон - это пропасть среди голой степи, гранитная бездна в кристаллическом щите, на дне которого журчит ручей Ексампей» - писал Геродот. Каньон р. Мертвовод интересен и в историческом плане, так как является сакральным (религиозным) центром Скифии.
13:00 Пикник с ухой. Живописные уголки Трикратского леса дарят туристам не только яркие впечатления, заряд бодрости и здоровья, но и возможность насладится вкусной ухой на лоне природы.
16:00 Выезд в Николаев. На обратной дороге у нас будет возможность еще раз соприкоснуться с природой, посетив урочище «Васильевская Пасека», которая протянулось вдоль глубоко яра на 5 км. Оно делится на три части, которые незаметно переходят одна в другую — это «Васильевская пасека» (Рогозаны), «Миронов сад» и «Виноградный сад». В самом центре урочища находится ставок — любимое место гнездования водоплавающих птиц, случаются выводки лебедей, диких птиц, гусей. Туристы смогут побывать на Лебедином озере и сделать незабываемые фотографии.

http://www.han-tengry.mk.ua/ecscurs_trikraty.shtml